з килима дивну шпагу і, відповідаючи, уважно розглядав її.
– Ваш друг зв’язаний, – почав він, – і ви вирішуєте, що його зв’язав Ґласс. Зв’язав і утік. У мене ж – чотири заперечення. По-перше, чого б то такому чепуруну залишати з власної волі циліндр? По-друге, – він підійшов до вікна, – це єдиний вихід, а він замкнений зсередини. По-третє, на лезі є крапля крові, а на Тодгантеру немає ран. Супротивник, живий чи мертвий, забрав цю рану собі. І нарешті, згадаємо те, з чого ми почали. Швидше жертва шантажу вб’є свого мучителя, ніж шантажист заріже курку, яка несе золоті яйця. Здається, досить логічно.
– А мотузки? – поцікавився священик, захоплено та розгублено витріщившись на нього.
– Ах, мотузки… – протягнув учений. – Панна Мак-Неб дуже хотіла дізнатися, чому я не розв’язую її приятеля. Що ж, відповім. Тому що він і сам може вивільнитися коли завгодно.
– Що? – зойкнули всі, дивуючись кожен по-своєму.
– Я оглянув вузли, – спокійно пояснив експерт. – На щастя, я в них трохи тямлю, в кримінології це потрібно. Кожен вузол зав’язав він сам, жодного не зміг зробити сторонній. Виверт розумний. Тодгантер прикинувся, що жертва – він, а не злощасний Ґласс, чиє тіло закопане в саду або сховане в каміні.
Всі понуро мовчали. Ставало темніше. Викривлені морем гілки здавалися чорнішими, сухішими і ближчими, немов морські чудовиська виповзли з безодні до останнього акту трагедії, як колись виповз звідти загадковий Ґласс, злодій чи жертва, чудовисько в циліндрі. Сутеніло, немов сутінки – темне зло шантажу, наймерзеннішого зі злочинів, де підлість покриває підлість чорною пов’язкою на чорній рані.
Привітне і навіть смішне обличчя коротуна-священика раптом змінилося. Його скривила гримаса цікавості – не колишньої, дитячої, а тієї, з якої починаються відкриття.
– Повторіть, будь ласка, – зніяковіло сказав він. – Ви вважаєте, що пан Тодгантер сам себе зв’язав і сам розв’яже?
– Саме так, – відповів учений.
– Рани Божі! – вигукнув священик. – Невже це можливо?
Він почимчикував по кімнаті, як кролик, і з новою, пильною увагою втупився у напівзакрите циліндром обличчя. Потім обернув до присутніх своє обличчя, доволі простакувате.
– Ну, звісно! – схвильовано вигукнув він. – Хіба ви не бачите? Тож подивіться на його очі!
І вчений, і дівчина подивилися і побачили, що верхня частина обличчя, не замотана шаликом, якось дивно кривилася.
– Атож, очі дивні, – захвилювалася Меґґі. – Звірі! Йому боляче!
– Ні, не те, – заперечив учений. – Вираз справді особливий… Я б сказав, що ці поперечні зморшки свідчать про незначний психологічний зсув…
– Боже милий! – заволав Браун. – Ви що, не бачите? Він регоче!
– Регоче? – повторив учений. – З чого б йому сміятися?
– Як вам сказати… – винувато почав священик. – Не хочеться вас образити, але сміється він над вами. Я
