вони буйно розрослися, та пишними все ж не здавалися, занадто вони були холодні, північні, немов якісь арктичні джунглі. І при погляді на будинок думалося, що його класичному фасаду і світлим колонам виходити б на Середземне море, а він занепадає і хиріє на суворих вітрах Півночі. Класичні орнаменти лише підкреслювали контраст. Каріатиди та маскарони сумно дивилися з кутів будівлі на занедбані доріжки, і здавалося, що вони замерзають. А самі завитки капітелей згорнулися, ніби від холоду.
Зарослими травою сходинками патер Браун піднявся до вхідних дверей, з високими колонами по обидва боки, і постукав. Потім він зачекав кілька хвилин, постукав знову і став терпляче чекати, притулившись спиною до дверей, споглядаючи ландшафт, що повільно темнів у міру того, як насувалася тінь величезної хмари, що повзла з півночі.
Над головою священика чорніли колони портика, опаловий край хмари балдахіном навис над ним. Сірий, із переливчастими фальбанками балдахін опускався все нижче й нижче, і скоро від забарвленого в бліде зимового неба залишилося лише кілька срібних стрічечок і клаптів.
Патер Браун чекав, але з оселі не долинало жодного звуку. Тоді він швидко спустився сходами й обігнув будинок, шукаючи іншого входу. Священик натрапив на низькі бічні двері, потарабанив у них, почекав. Смикнувши за ручку, він переконався, що двері замкнені на ключ або засув, і пішов уздовж стіни, подумки враховуючи всі можливості та гадаючи, чи не забарикадувався цей ексцентричний пан Елмер у глибині будинку так ґрунтовно, що до нього навіть стукіт не долинає. А може, він барикадується саме зараз, вважаючи, що цим стукотом дає про себе знати мстивий Стрейк.
Можливо, що слуги, залишаючи будинок, відчинили всього одні двері, які господар і замкнув за ними. Але швидше за все, йдучи вони не дуже турбувалися про заходи охорони. Патер Браун продовжував обходити будинок. Через кілька хвилин він повернувся до своєї початкової точки і тут же побачив те, що шукав.
Засклені двері однієї кімнати, зовні завішені плющем, були нещільно причинені. Вочевидь, їх забули замкнути. Один крок, і служитель Церкви опинився в кімнаті – комфортабельній, хоча і старомодно обставленій. З цієї кімнати тягнулися сходи нагору. З іншого боку виднілися двері в сусідню кімнату і ще одні – з червоними скельцями, пережиток колишньої пишноти, точнісінько навпроти вікон і гостя.
Праворуч на круглому столику стояло щось на зразок акваріума – велика скляна чаша із зеленуватою водою, в якій плавали золоті рибки, а прямо навпроти акваріума – якась пальма з дуже великим зеленим листям. Все це було таким запилюченим, таким вікторіанським, що телефон у ніші, напівприхований фіранкою, здавався зовсім недоречним.
– Хто там? – крикнув різкий голос з-за дверей із червоним склом. У тоні чулася недовіра.
– Чи можу я бачити пана Елмера? – винувато спитав патер Браун.
Двері розчинилися, і в кімнату ввійшов чоловік у синьо-зеленому халаті. Волосся у нього
