людської цивілізації; моє обличчя заривається в м’яку тканину його сорочки, щока притиснута до його грудей, він пахне силою та сміливістю, і весь світ потопає в дощі. Я хочу, щоб він Реальність гатить мене в обличчя.
Приниження прострілює мій мозок, відчайдушний сором затьмарює свідомість; кров бухає до голови мені, проступає крізь шкіру. Я хапаюся за його сорочку.
– Ти можеш мене вбити, – кажу я йому. – У тебе ж є пістолети.
Я викручуюся з його обіймів, і він міцніше притискає мене до себе. На його обличчі жодної емоції, крім несподіваного напруження в щелепі й руках.
– Ти можеш просто вбити мене, – благаю я.
– Джульєтто…
Його голос суворий, на межі відчаю.
– Будь ласка.
Я знову завмираю. Знову безсила. Я тану, енергія витікає з моїх кінцівок.
Ми стоїмо навпроти дверей.
Адам бере картку-ключ і проводить по чорній скляній панелі, вбудованій біля ручки, і сталеві двері розчиняються. Ми заходимо всередину.
Ми самі в новій кімнаті.
– Будь ласка,
Посередині ліжко королівських розмірів, пишний килим прикрашає підлогу, у стіні навпроти вбудовано гардероб, люстри звисають зі стелі. Ця краса така гнила, що я не можу на неї дивитися. Адам обережно опускає мене на м’який матрац і робить маленький крок назад.
– Думаю, на якийсь час ти залишишся тут, – говорить він.
Я заплющую очі. Я не хочу думати про нелюдські тортури, що чекають на мене.
– Будь ласка, – кажу йому. – Я хотіла би побути сама.
Глибоке зітхання.
– Це неможливо.
– Що ти маєш на увазі? – я повертаюся.
– Я маю наглядати за тобою, Джульєтто.
Він вимовляє моє ім’я немов зітхання.
– Варнер хоче, щоб ти зрозуміла, що він тобі пропонує, але тебе досі вважають… загрозою. Він призначив мене на це завдання. Я не можу піти.
– Ти житимеш зі мною?
– Я живу в бараках на протилежному кінці цієї будівлі. З іншими солдатами. Але так, – він прочищає горло, не дивиться на мене. – Я переїду сюди.
Біль пронизує мій живіт і розходиться нервами. Я хочу ненавидіти і засуджувати його, хочу волати, але не можу, бо все, що бачу, – це восьмирічного хлопчика, який навіть не пам’ятає, що він був найдобрішою людиною, яку я пізнала в житті.
Я не хочу вірити, що все це відбувається насправді.
Я заплющую очі й опускаю голову на коліна.
– Тобі треба одягтися, – говорить він за мить.
Я піднімаю голову. Кліпаю, немов
