не могла зрозуміти, що її втіха від того, що він залежав від неї, іноді дратувала його.
Немов побоюючись почути слова співчуття чи жалю, він швидко продовжив:
– Мушу визнати, що новина твого батька в голову не вкладається! Минуло так багато часу! Як ти можеш бути такою спокійною?
– Гадаю, я ще не зовсім усвідомила… Це так дивно. Спочатку я просто не могла повірити батьковим словам. Якби то була Естер, я б вирішила, що вона все вигадала. Ти ж знаєш Естер.
Обличчя Філіпа Дюрранта трохи злагідніло. Він добродушно промовив:
– Рішуче й пристрасне створіння, яке шукає в житті проблеми й, вочевидь, знаходить.
Мері відмахнулася від такого визначення. Характер інших людей її не цікавив. Вона невпевнено протягнула:
– Думаю, це правда. Той чоловік же не міг усе вигадати?
– Неуважний науковець? Було б добре так вважати, проте схоже, Ендрю Маршалл розглядав справу серйозно. Тобі ж не треба нагадувати, що «Маршалл і Маршалл» – поважна юридична компанія.
Спохмурнівши, Мері запитала:
– Філе, що це, зрештою, означає?
– Це означає, що Джеко повністю виправдають. Тобто в тому разі, коли уповноважений орган задовольнить ця інформація, а я розумію, що так воно і станеться.
– Що ж, – Мері ледь зітхнула. – Думаю, це дуже добре.
Філіп Дюррант знову засміявся безумним гірким смішком.
– Поллі! – вигукнув він. – Ти зведеш мене в могилу.
Тільки чоловік звертався до Мері Дюррант на ім’я Поллі – ім’я, що до смішного не пасувало її поважній зовнішності. Вона подивилася на Філіпа трохи здивовано.
– Не розумію, що зі сказаного мною так розсмішило тебе.
– Ти була така милостива! – промовив Філіп. – Неначе леді Як-там-її, яка на розпродажеві вихваляє вироби місцевих селян.
Мері, знітившись, заперечила:
– Але це таки дуже добре! Не можна вдавати, що все нормально, коли в нашій сім’ї вбивця.
– Не зовсім у нашій.
– Великої різниці немає. Тобто це все завдає клопоту й змушує почуватися дуже незручно. Усі такі збуджені та допитливі. Як я це ненавиділа.
– Ти чудово давала цьому раду, – відказав Філіп. – Заморожувала їх крижаним поглядом своїх блакитних очей. Вони затихали та соромилися самих себе. Дивовижно, як тобі вдається ніколи не виказувати своїх емоцій.
– Мені все це дуже не подобалося. Це було надзвичайно неприємно, – продовжувала Мері Дюррант, – але в усякому разі він помер, і все скінчилося. А тепер… тепер, здається, все знову заворушиться. Як це втомлює.
– Так, – задумливо зронив Філіп Дюррант. Він ледь смикнув плечима, на обличчі з’явився блідий вираз болю. Дружина метнулася до нього.
– Спазми? Зачекай. Дай я поправлю цю подушку. От. Так краще?
– Ти була б хорошою медсестрою.
– Я не хотіла б доглядати
