rel="nofollow" href="#n_34" type="note">[34].
Доктор витріщився на свою співрозмовницю, та вона вела своє.
– Вважаю також, що невдовзі й у мене виявляться симптоми цього психозу, якщо не заберуся звідси. Як гадаю, батько бачить, що я зовсім не маю хисту до такої професії.
Кей Шейфер минуло двадцять три. Її високий зграбний стан виявлявся навіть під простою скромною білою сукнею. Карі очі мерехтіли жвавим вогником, зазвичай поважне обличчя часто віддзеркалювало наплив веселощів.
Однак сьогодні ця дівчина була серйозна, як і її мова, що велася далі.
– Чудове місце – як на невротичного молодого лікаря з високими амбіціями – може виявитися далеко не найкращим для вродливої дівчини.
Місяць тому Вінчінтеллі попросив руки Кей, і вона відмовила, підтвердивши свої слова сміхом. Тепер інстинкт застерігав, що ще не час попросити вдруге. Тривожила згадка про те, як вона зробила рух, ніби от-от вискочить із вікна.
– Це тому, що ти ще не можеш подивитися на свою роботу очима професіонала, – запевнив доктор таким тоном, ніби заспокоював маленьку дівчинку. – Дивлячись на важкохворих, ти почуваєшся пригніченою. Природне почуття, як на непрофесіонала, але воно не личить психіатрові. Це ж лише пацієнти, а в них навіть страждання якісно інакші, ніж наші. Можливо, й гостріші, але не такі, як у нормальних людей. Не варто приписувати, скажімо, тягловому коневі чуттєвість освіченої людини.
– Мені теж так здається, – згодилася Кей. – Знаю, що мій батько не може страждати через кожного пацієнта, якого лікує. Навпаки, від психіатричної практики він зачерствів. Я тільки кажу з усією скромністю, що не годжуся для такої роботи.
Вінчінтеллі підійшов до дівчини й став біля неї, навіть ніжно поклав руку на оголене передпліччя й відразу ж відсмикнув, неначе відчув, що бубнявіють пори.
– Дозволь мені допомогти тобі, Кей. Якби ти поєднала своє життя з…
Цю мову перервало клацання на столі професора Шейфера. Водночас засвітилася червона лампочка.
– Увійдіть, – роздратовано сказав Вінчінтеллі, відійшовши від Кей.
Це була професорова секретарка.
– Прийшов містер Пітер Вудз із Нью-Йорка, докторе.
– Містер Пітер Вудз… Так.
Доктор випростався. Його риси розм’якли, на обличчі з’явився вираз доброзичливості й сердечності, коли до кімнати увійшов Пітер Вудз. То був високий молодик близько тридцяти років, зі світськими манерами, приємною зовнішністю й міною пригніченості, яка буває в людини, обтяженої великою відповідальністю.
– Доктор Вінчінтеллі? – озвався він. – Як я зрозумів, професора Шейфера немає на місці.
– Проходьте, містере Вудз, я дуже радий зустрітися з вами. Шкода, що професор поїхав на певний час, але я маю справу, зокрема, з вашими братами, тож сподіваюся, що зможу його цілком задовільно замінити. Насправді…
Прибулець раптово звалився в крісло біля столу.
– Я прийшов не в справі братів, докторе Вінчінтеллі. У своїйвласній.
Здригнувшись,
