дух, а тільки спіритичний сноб.
Сховавши обличчя в долонях, доктор Гарден прибрав позу глибокого смутку.
Я відчайдушно втрутився, та так гучно, що Косґроув хоч-нехоч змовк і прислухався.
– Гарантую вам десять тисяч щороку[22], якщо виїдете звідси на десять років!
Талія заплескала в долоні, а її коханий, скоса дивлячись на неї, вперше хоч трохи зацікавився моїми словами.
– А що далі, по десяти роках?
– Ну, – обнадійливо сказав я, – доктор Гарден може… може…
– Та вже договоріть, – понуро озвався доктор. – Може й померти? Я на те сподіваюся.
– …тоді ви зможете повернутися вже під своїми справжніми іменами, – безжалісно повів я далі. – Крім того, ми зобов’яжемося не публікувати другого видання цієї книжки.
– Гм… А якщо він не помре за цих десять років? – недовірливо спитав Косґроув.
– Та помру я, – поспішно запевнив дядько. – Про це можеш не хвилюватися.
– А звідки вам знати?
– А звідки про це знає кожен? Така вже природа людини.
Небіж кисло подивився на нього.
– У нашій розмові жарти недоречні. Якщо ви укладете виразно сформульований договір про зобов’язання померти – без усіляких застережень, висловлених не прямо, а у формі натяку…
Доктор невесело кивнув.
– Можу й укласти. З тими грошима, що в мене залишилися, я за цей час таки помру з голоду.
– Це мене влаштовує. І, заради Бога, коли помиратимете, влаштуйте так, щоб вас поховали. Аби ви не лежали отут мертвим і не чекали, поки я повернуся й зроблю вашу роботу.
Видно було, що докторові стало гірко. Раптом Талія, яка досі сиділа мовчки, витягла шию.
– Чуєте? – зацікавившись, спитала вона.
Я теж почув щось схоже на приглушене бурмотіння, яке набирало гучності й змішувалося з тупотом безлічі ніг.
– Чую, – відповів я. – Дивно…
Наша розмова зненацька обірвалася. Надворі бурмотіння погучнішало до монотонного гомону, двері розчахнулися, і до кімнати забігла служниця з безтямними очима.
– Докторе Гарден! Докторе Гарден! – пронизливо скрикнула вона. – Там натовп, чи не мільйон душ, і всі вони йдуть дорогою до вашого будинку! Ось-ось доберуться до веранди!
Судячи з гучності голосів, уже добралися. Я зірвався на ноги. – Сховайте вашого небожа! – крикнув я докторові Гардену. Трясучи бородою, витріщивши водянисті очі, той кволо вхопив Косґроува за лікоть.
– Що там таке? – промимрив доктор.
– Не знаю. Негайно відведіть його на горище й засипте листям! Запхніть його за родинні реліквії!
На тому я вийшов, покинувши цю трійцю в розгубленості та паніці, пробіг через хол і вибіг передніми дверима на веранду.
Зовсім не передчасно це зробив.
Тут було повно люду. Молодики в картатих костюмах і м’яких капелюхах, літні чоловіки в одежі з протертими
1920 року середньорічна заробітна плата у США трохи перевищувала тисячу доларів.
