згадано листя.
– А однак, – сказав я, – могло бути набагато гірше, подумайте тільки. Автор міг би справді виставити вас на посміх, якби змусив відповідати на запитання про те, котру годину показує годинник вашого діда, або про заборговані три долари вісімдесят центів, які ви колись програли в покер.
Запала мовчанка.
– Мій дядько дивак, – задумливо мовив Косґроув. – Здається мені, що він несповна розуму.
– Зовсім ні, – запевнив я. – Все життя маю справу з авторами, і з-поміж усіх тих, що мені траплялися, у нього чи не найздоровший глузд. Доктор Гарден ні разу не пробував позичити в нас грошей, ні разу не просив звільнити з роботи весь наш відділ реклами й ні разу не запевнив нас, що нікому з його приятелів не вдалося знайти жодного примірника його книжки на весь Бостон.
– Все одно виб’ю з нього оте астральне тіло. Хай дістане прочухана.
– І тим обмежитеся? – занепокоївшись, спитав я. – Ви ж не виступите під своїм справжнім іменем, не зірвете продажу книжки, правда?
– Що?
– Звичайно ж, ви цього не зробите. Подумайте, яке розчарування ви могли б викликати. Ви засмутили б п’ятсот тисяч читачів.
– Усі вони – жінки, – понуро відказав він. – Їм подобається сумувати. А ви подумайте про мою дівчину – мою наречену. Як, по-вашому, вона поставилася до мого нового курсу на квіти після того, як ми розлучилися? Гадаєте, вона схвалює мої танці з купою дітлахів на всій… на всю двісті двадцять першу сторінку? Ще й голяка!
Я впав у відчай. Конче треба було зразу ж дізнатися все найгірше, що мене чекає.
– І що… що ви гадаєте робити?
– Що робити?! – знавіснівши, вигукнув Косґроув. – Посадити в тюрму дядька разом із його видавцем, прес-аташе та всією видавничою гоп-компанією, аж до хлопчика на побігеньках[15], що подавав оті кляті шрифти складачам.
III
На дев’яту ранку наступного дня, коли ми добралися до Джолієта, штат Огайо, я сяк-так вгамував Косґроува й довів його до якоїсь подоби здорового глузду. «Ваш дядько – стара людина, – торочив я, – він збився на манівці. Сам себе ввів в оману, в цьому годі сумніватися. Ймовірно, в дядька слабке серце, тож він може й сконати, побачивши небожа, що зненацька з’явився на доріжці перед домом».
Звичайно, я весь час думав про те, що ми могли б дійти якогось компромісу. Якби вдалося вмовити Косґроува, щоб за помірну суму принишк років на п’ять, то все було б гаразд, як і раніш.
Отже, рушивши з невеличкої станційки, ми оминули селище й у гнітючій тиші пройшли півмилі до житла доктора Гардена. Коли залишилося йти якихось сто ярдів, я зупинився й обернувся до Косґроува.
– Почекайте тут, – попрохав я. – Мушу попередити його, щоб часом не сталося шоку. Повернуся за півгодини.
Спершу він заперечував, та зрештою понуро сів на густу траву біля дороги. Витерши спітнілого лоба, я пішов стежкою до будинку.
Повен сонячного світла сад доктора
Тобто підмайстра, що у старосвітських друкарнях виконував чорну роботу, зокрема й носив шрифти.
