червня 1920 року Фіцджеральд, щойно переїхавши до Вестпорта (штат Коннектикут), повідомив Гарольда Обера, що віддасть йому закінчений робочий варіант, щоб надіслати Генрі Блекману Селлу, редакторові цього журналу: «Я також залишаю “Боргову розписку”. Це сюжет, що його Селл дуже хотів для “Гарперз базар”, і я йому пообіцяв. Як на мене, це доволі непогана річ». А в липні, коли оповідання вже пішло до «Сатердей івнінґ пост», Фіцджеральд у листі до Обера написав: «Я б хотів, щоб Ви віддали мені “Боргову розписку”, якщо її повернуть із “Посту”. Гадаю, що зможу змінити це оповідання, тож не буде клопоту з його продажем». Саме в той час він почав «Прекрасних і приречених», зосередився на цьому другому з ліку романі й дав знати в тому-таки листі, що «цього літа, мабуть, не буде оповідань». «Боргова розписка» загубилася в шарварку ранньої слави письменника й належала довірчим власникам майна Фіцджеральда до 2012 року, коли її рукопис та машинопис придбала Байнеківська бібліотека Єльського університету за 194 500 доларів.
I
Ім’я, що фігурує вище, не моє – його носій дозволив мені підписати ним це оповідання. Не відкрию свого справжнього імені. Я видавець. Приймаю до друку довгі романи про молодече кохання, що їх пишуть старі діви з Південної Дакоти; детективні оповідання про заможних завсідників клубів і розбишакуватих, як апаші, дівчат[7] із «широко розплющеними чорними очима»; есеї про загрозу того і сього, про барву місяця на Таїті, що їх пишуть університетські професори та інші нероби.
Не беру романів від авторів, яким менш ніж п’ятнадцать років. Усі колумністи й комуністи (ніколи не зможу розрізняти ці слова) ображають мене, кажучи, що я ласий на гроші. Так, я їх хочу, ще й як хочу. Їх потребує моя жінка. Їх весь час витрачають мої діти. Якби хтось запропонував мені всі гроші Нью-Йорка, я б не відмовився. Замість відкрити за рік Семюела Батлера[8], Теодора Драйзера та Джеймса Бранча Кабелла, я волів би видати книжку, на яку надійшло б п’ятсот тисяч попередніх замовлень. Ви теж зробили б такий вибір, якби були видавцями.
Півроку тому я уклав договір про книжку – без сумніву, вартісну річ. Написав її Гарден – парапсихолог, доктор Гарден[9]. Його перша книжка – я опублікував її ще в 1913-му – цупко, наче піщаний краб на Лонг-Айленді, вчепилася за вершину успіху, а парапсихологія ж у той час була далеко не в такій моді, як нині. Ми рекламували нинішню новинку як документальне свідчення з потужністю п’ятдесят не те що кінських – серцевих сил. Небіж автора, Косґроув Гарден, загинув на війні, й доктор Гарден стримано та шанобливо описав своє спіритичне спілкування з ним за допомогою різних медіумів.
Гарден – це не якийсь собі інтелектуал-вискочка, а відомий психолог, доктор філософії Віденського університету, доктор права Оксфордського університету, ще й колишній запрошений професор в Університеті Огайо. Ця книжка не відзначається сухістю чи наївністю. Його підхід ґрунтувався
У США словом «апаші», яке походить від назви племені північноамериканських індіянців, позначають також паризьких вуличних дівчат, що й ножем уміли орудувати, неформальні угруповання яких діяли на початку 1900-х років. Своєю чергою, «Les Apaches de Belleville» («Апаші Бельвілля») дали назву енергійному танцеві «віку джазу» – «apache dance», у якому партнер і партнерка стусають одне одного, а насамкінець поєднуються у фігурі вальсу.
Семюел Батлер (1835—1902) – автор антивікторіанського автобіографічного роману «Шлях усякої плоті» (1903); Теодор Драйзер (1871—1945) – журналіст, автор натуралістичних романів «Сестра Керрі» (1900) і «Американська трагедія» (1925); Джеймс Бранч Кабелл (1879—1958) – романіст, відомий передусім своїм «Юрґеном» (1919) і дальшим судовим переслідуванням самого автора та його видавця за непристойність цього твору.
Часто траплялося, що Фіцджеральд хибно застосовував правило правопису «і перед е» (прикладом цього є написання прізвища одного з героїв «Великого Ґетсбі» – Меєра Вольфсгейма: Wolfshiem) і неправильно писав прізвище Драйзера. Мабуть, у наші часи дістав би діагноз «дислексія»
З 1885 року, коли засновано Американське товариство дослідників парапсихології, науковці, фізики, психологи, дослідники сну та ясновидці публікували книжки, які містили роздуми на різні теми – від телепатії до загробного життя. Не випадково Фіцджеральд наголошує, що вже в 1913 році, останньому передвоєнному, зростала зацікавленість парапсихологічними експериментами, зокрема спілкуванням із мертвими, а згодом досягла вершини – як природний наслідок розвитку світу, збуреного Першою світовою війною.
