– роздратувавшись, перебив я його, – що може пов’язувати Йонкерс і «Аристократію світу духів»?
– Ніщо. Я тільки зауважив, що коли він у Йонкерсі…
– Але ж він не в Йонкерсі.
– Так, не в Йонкерсі. – Помовчавши, юнак знову зітхнув. – Насправді він зовсім недавно вибрався з Пенсильванії до Огайо.
Цього разу я зірвався на ноги – нерви підвели. Ще не втямивши, куди хилить мій співрозмовник, я вже відчув, що він натякає на щось важливе.
– Хочете сказати, – поспішно спитав я, – що відчуваєте його астральну сутність?
Юнак рвучко випростався.
– Годі! – різко відповів він. – Здається мені, що весь останній місяць я забавляю легковірних дамочок і Безілів Кінґів[13] усіх Сполучених Штатів! Так склалося, сер, що мене звуть Косґроув П. Гарден. Я живий, ніколи не вмирав, а після читання цієї книжки вже не вважатиму, що вмирати – цілком безпечна справа!
II
Від подиву та жалю я зойкнув, і дівчина по той бік проходу так налякалася, що замість нулика поставила хрестик.
Мені тут же примарилася довжелезна – від мого видавництва на Сороковій стрит аж до Бавері – черга з п’ятиста тисяч осіб, кожна з яких міцно стискає в руках «Аристократію світу духів» і кожна вимагає повернути їй два долари п’ятдесят центів. За якусь мить я подумав, чи не можна було б змінити імена персонажів і жанр – перевести книжку з документалістики в белетристику. Ба, пізно це робити. Триста тисяч примірників уже в руках американської публіки.
Коли я більш-менш оговтався, юнак розповів мені історію своїх пригод, відколи його оголосили загиблим. Три місяці в німецькому таборі військовополонених, десять місяців у шпиталі через запалення мозку, а ще один місяць пішов на те, щоб пригадати своє ім’я. Повернувшись до Нью-Йорка, за якихось півгодини молодий вояк перестрів давнього приятеля. Той витріщився на нього, похлинувся й знепритомнів. Коли приятель отямився, вони вдвох зайшли до аптеки випити коктейлю[14], і цілу годину Косґроув Гарден слухав дивовижну оповідь про самого себе, схожої на яку ніхто й ніколи не чув.
Він під’їхав на таксі до книгарні. Потрібну йому «Аристократію світу духів» уже розпродали. Косґроув негайно сів у потяг до Джолієта, що в штаті Огайо, і з рідкісної примхи долі дістав у руки книжку, яку шукав.
Спершу я подумав, що маю справу з шантажистом, але, порівнявши його із зображенням на фотографії, поміщеній на 226-й сторінці «Аристократії світу духів», я переконався, що переді мною таки Косґроув П. Гарден. Схуд, змужнів, зголив вуса, але це був саме він.
Я зітхнув – глибоко й трагічно.
– Це ж треба – саме тоді, коли «Аристократія» має кращий збут, ніж художня книжка.
– Ніж художня?! – сердито передражнив він мене. – Та вона така і є!
– У певному сенсі… – згодився я.
– У певному сенсі?! Це ж справдешня літературщина! Книжка відповідає всім вимогам жанру: це суцільна довжелезна солоденька брехня. Невже ви назвете її правдивою?
– Ні, – спокійно відповів
Вільям Бенджамін Безіл Кінґ (1859—1928) – англіканський пастор із канадської провінції Острів Принца Едуарда. На початку 1900-х почав писати успішні романи зі спіритичним ухилом. «Скасування смерті» (1919) має в основі спілкування автора з померлими, зокрема після Перемир’я 11 листопада 1918 року. У 1923-му газета «Гарвард крімсон» охарактеризувала Кінґа як «одну з найвидатніших постатей в американській літературі». Фіцджеральд очевидно висміяв цього письменника, створивши образ доктора Гардена.
Вісімнадцята поправка до Конституції США заборонила з січня 1920 року «виробництво, продаж і перевезення алкогольних напоїв, ввіз їх до Сполучених Штатів і вивіз їх зі Сполучених Штатів». Однак у Законі Волстеда, який забезпечував виконання і впровадження в життя Вісімнадцятої поправки, були численні лазівки. Дозволялося виробляти в домашніх умовах і в обмежених кількостях сидр і вино. Лікарі могли легально прописувати міцні спиртні напої, переважно віскі та бренді, які вироблялися в аптеках. Звідти й походить вираз «аптечний коктейль». У шостому розділі «Великого Ґетсбі» Дейзі Б’юкенан каже своєму чоловікові, що Ґетсбі «тримає аптеки, він сам розбудував цілу мережу аптек»
