дверях, вона з мішаним виразом захоплення й досади на обличчі задивилася на нью-гемпширські гори.
У салонах тривали розмови – деякі у веселому дусі. Довгов’язий, схожий на баранця джентльмен стримано зауважив своїм двом співрозмовникам:
– Місіс Міллер саме грає в бридж. Якби змога, я підібрався б до неї ззаду з добрячими ножицями й обтяв би кілька локонів мишачої барви[27]. Були б це гарні сувеніри, та й місіс Міллер значно погарнішала б.
Цих чоловіків не втішила його вигадка. Один із них кинув презирливу репліку ламаною іспанською мовою й понуро подивився на дотепника, ще один зовсім не звернув уваги й різко відвернувся, аж тут до гурту приєднався четвертий.
– Годі, годі вам, містере Вудз… і вам, містере Вудз… і вам, містере Вудз, – весело озвався прибулець. – Що за чудова нині погода!
Три брати Вудзи – десь тридцяти п’яти, сорока й сорока п’яти років – погодилися з цим смаглявим дужим чоловіком. Він мав блискучі карі очі, чорне волосся та яструбине обличчя, яке чомусь гармонувало з сильним м’яким голосом. Цього франта, більш упевненого в собі, ніж будь-хто в кімнаті, звали Вінчінтеллі, й походив він із Мілана.
– Чи припала вам до вподоби музика, яку виконали для нас місіс Закс і містер Гепберн? – поцікавився він.
– Я просто сказав… – почав був найстарший Вудз, але обірвав сам себе.
– Що саме ви просто сказали? – тихо, але різко спитав Вінчінтеллі.
– Нічого, – відповів Воллес Вудз.
Вінчінтеллі озирнувся й на якусь мить затримав очі на дівчині у дверях. Підсвідомо він відчув невдоволення її позою. Ось таке стояння на порозі видавало скоріше відцентрові, ніж доцентрові настрої. Дівчину манило до червневого пополудня, до земель, що здіймалися хвилями пагорбів, стелилися гладінню й повнилися пригодами, як безкраїй океан. Щось муляло на душі італійцеві, схильному до зовсім інших настроїв: завдяки дівчині в білому це місце стало йому незмінним центром світу.
Вінчінтеллі зробив обхід кімнат – швидше й нервовіше, ніж зазвичай. Там поздоровкався, там сказав щось веселе, пожартував, там привітав з успіхом музикантів-любителів і, нарешті, пройшов повз Кей Шейфер, а та навіть голови до нього не повернула.
Тоді він знову опинився в сусідстві братів Вудзів, які досі стояли разом.
– Вам би частіше спілкуватися з іншими людьми, – дорікнув він. – Не будьте таким ексклюзивним тріумвіратом.
– Yo no quiero[28], – швидко й презирливо відказав середульший брат.
– Як знаєте, я не дуже добре говорю іспанською, – спокійно сказав Вінчінтеллі. – Нам набагато краще балакати англійською.
– Yo non hablo Inglese[29], – запевнив містер Вудз.
– Навпаки, ви чудово володієте англійською мовою, містере Вудз. Ви народилися й виросли американцем, як і ваші брати. Ми ж це знаємо, хіба ні? – Самовпевнено реготнувши,
Натяк на героїчно-комічну поему Александера Поупа «Викрадення локона» (1712). У цьому творі грубіян-аристократ, закоханий у красуню Белінду, підступно обтинає ножицями один із її прекрасних локонів, коли вона, схиливши голову, грає в карти після обіду.
Не хочу (
Я не знаю англійської мови (
