мені дали можливість посісти це місце. У мене була власна клініка, порівняно з якою ось ця видається притулком злидарів.
Він сумно задивився на свою тарілку.
– У чому ж річ? – нехотя спитав Вудз. – Не вдалося вам із клінікою?
– Не вдалося, – невесело підтвердив лікар. – У всьому не вдалося. Я мусив прийти сюди.
– Дуже шкода.
– Так, – неуважно згодився Г’юз і додав: – Знаю, чому не вдалося.
– Чому?
– Змова… Я мав могутніх ворогів. Як гадаєте, що вони застосували?
– Що? – спитав Пітер Вудз.
– Мишей. Заповнили всю клініку мишами. Всюди були миші. Та я бачив мишей…
Кей знову перебила його.
– Годі, докторе Г’юз, не можна розповідати містерові Вудзу про це ось зараз.
Г’юз знизив голос до шепоту, але Кей усе одно почула.
– Вона ненавидить мене, – шепнув він. – Не може витерпіти, коли я розповідаю про мишей.
– Чи любите ви коней? – спитала Пітера Вудза сусідка, що сиділа праворуч.
– Так, люблю.
– Я все життя їздила верхи, а три роки тому впала з коня. – Жінка трохи помовчала. – Але в мене й досі власна стайня. У ній шість коней, із них три привчені до полювання. Сподобаються вам. Завтра покажу їх.
Розмову перервав звук відсунутих крісел. Вінчінтеллі звівся, й усі теж звелися. Кей глибоко й полегшено зітхнула. Вона трохи призвичаїлася до дивацтв та ілюзій пацієнтів, але сьогодні ввечері було особливо важко. Кей неначе дивилася на все очима цього прибульця. Пітер сподобався дівчині, й вона сподівалася, що його не спіткає доля братів. Усе це гнітило Кей і посилювало її бажання забратися звідси.
Близько пів на десяту, коли хворі розійшлися й дівчина рушила до свого помешкання, надворі її окликнув і наздогнав Вінчінтеллі.
– Яке твоє враження від Вудза? – запитав він. – Я навмисно помістив його навпроти тебе.
Кей задумалася.
– Що ж, не можна сказати, що я нічого не зауважила. Здавалося, він був втомлений і доволі збентежений. Містер Г’юз і міс Голлідей поводились як ніколи дратівливо й безглуздо, а після вечері цей пияк Четвінд раз у раз питав містера Вудза, чи не мав би той охоти на віскі з содовою водою та льодом.
– Як на мене, вони викаблучувалися перед новаком.
– Мені було неприємно, – сказала Кей.
Лікар трохи помовчав.
– Це набагато серйозніша справа, ніж могло б здаватися, – раптом сказав він.
– Так гадаєте? – стривожено спитала вона.
– Сьогодні пополудні я довго розмовляв із ним. У нього вже є певні галюцинації. Пітер Вудз піде тією самою дорогою до параноїдного слабоумства, якою пішли його брати. Він уже відходить від реальності. – Тон докторового голосу змінився, став майже піднесений. – Втім, це ж марнотратство – говорити на професійні теми ось такого вечора.
Кей так перейнялася трагедією Пітера Вудза, що навряд чи відчула, як Вінчінтеллі
