Кріс подумав, що це і є Даллас.
За минулі чотири дні він чимало дізнався про залізничні перевезення й був певен, що звідси до Далласа йтиме ще не один товарняк. Раз уже вирішено добиратися туди, то завжди можна до ранку догнати ось цього. Після вимушеної бездіяльності – якщо можна так назвати стан, коли всю ніч доводиться цупко триматися стальних прутів[68], – піша прогулянка завдовжки милюдругу видавалася розкішшю. Розкішшю з «Тисячі і одної ночі».
Глибоко дихаючи, Кріс потягнувся. Почувався добре – краще, ніж будь-коли за останні роки. Непогане життя, якщо маєш що їсти. У півтемряві він побачив кілька постатей, що обережно вибиралися з-під вагонів і, як і сам Кріс, вдихали суху техаську ніч.
І зразу ж пригадалася дівчина.
Вона була в службовому вагоні. Кріс запідозрив це сьогодні вранці у Спрингфілді[69], зауваживши обличчя, що відсахнулося від вікна. Коли локомотив зупинився на годину, Кріс виразно бачив цю дівчину – за п’ять-шість кроків від себе.
Напевно, це жінка гальмівного кондуктора. Або ж бродяжка. Але той гальмівний кондуктор – зашкарублий стариган, якому годилася б пенсія, а не вісімнадцятирічна вродливиця. А якщо це бродяжка… нехай навіть так і є, але ж вона зовсім інша, ніж ті, яких досі випадало спіткати.
Перш ніж рушити в похід до міста, Кріс заходився розігрівати консервований суп. Відійшовши на п’ятдесят ярдів від колії, розвів невелике вогнище й вилив яловичий бульйон у складану сковорідку.
Він був радий і нерадий, що взяв із собою кухонний набір. Радий, бо це таки виго`да, а нерадий, бо це таки ставило бар’єр між Крісом та деякими іншими пасажирами-зайцями. В ось цих чотирьох, які щойно приєдналися до гурту інших, не було такого набору. Вони мали биту й м’яту каструлю, порожні бляшанки, сіль та різномасту поживу – і цього цілком вистачало, щоби зготувати сяку-таку мішанку[70]. Зате вони знали діло й робили його – старші. А молодші ловили науку на льоту.
Доївши суп, Кріс почувався щасливим під чарами дедалі ширших просторів ночі.
– Мабуть, до зірок мандрую, – сказав він собі.
Поїзд клекотнув, зневірено та фальшиво пихнув і, брязнувши низкою міжвагонних муфт, посунувся вперед на кількасот ярдів.
Кріс не зрушив із місця. Як і волоцюги, що сиділи вздовж колії й воліли обійтися без їзди. Очевидно, теж розраховували догнати цей товарняк у Далласі. Коли слабко освітлений зсередини службовий вагон проминув Кріса й віддалився на п’ятдесят ярдів, паровик знову різко загальмував. (…)
(…) Дівоча постать випустила тьмяне світло з дверей вагона – повільно й непевно. І ступила туди, де жужільний насип поступається траві.
Цілком певно, дівчині захотілося побути на самоті, але не так сталося. Як тільки її зауважили ці четверо, що отаборилися неподалік Кріса, двоє з них звелися й попростували до неї. Зібравши свої
Після Громадянської війни у США залізниця стала головним засобом перевезень, і відтоді поширилася практика безплатної їзди товарними потягами. Під час Великої депресії, коли людям бракувало грошей на подорожі, таких подорожніх-зайців побільшало. Найнебезпечніше було їздити під вагонами, над самими шпалами, лежачи на сталевих прутах – частині шасі товарного вагона – і тримаючись за них.
Містечко в одному зі штатів – Міссурі або Іллінойсі. Від Далласа до цих обох містечок можна добратися за один день залізницею. В оповіданні написано про повільний товарний поїзд, тож, скоріш за все, йдеться про Спрингфілд у Міссурі.
В оригіналі «slummy», сленґове скорочення слова «slumgullion», – тушкована страва, яку волоцюги готували в металевій посудині з усього їстівного, що трапиться під руку.
