«силачі були великі», а жонатий Канцибера «був великий галдовник (чарівник) – загалдував свої гроші» і їх ніхто не брав; був іще козак Гайдук та інші. Прожили вони, за переказами, понад сто років. Донині побутують деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро й урочище.
То хто ж такі характерники? Вони були сильними чаклунами, котрі, зокрема, вміли спиняти кров, заговорювати біль, ловити кулі голіруч, ходити по воді та вогню, упродовж годин перебувати під водою, ставати невидимим, гіпнотизувати, з’являтись у кількох місцях водночас і викликати панічний жах у ворогів, що спричиняло втечу їх з бойовища. Ці козаки також могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, неживу природу, лікували смертельні рани (навіть оживлювали мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води. Характерникам приписують і вміння керувати погодою – розганяти хмари або, навпаки, накликати дощ. Злива могла зволожити порох, що робило вогнепальну зброю непотрібною. Також дощ міг перетворити бойовище на болото, у якому грузла важкоозброєна кіннота суперника. На думку сучасних дослідників, козаки-характерники походять від давньоукраїнських язичницьких волхвів. Імовірно, і самі вони переважно не були християнами, оскільки в документах згадується, що «їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму».
Характерниками ставали зазвичай люди з екстрасенсорними здібностями, зі схильністю до навіювання, гіпнозу, яснобачення, телекінезу чи телепатії. За переказами, їх готували з дитячого віку. Мабуть, досвідчені галдовники могли розпізнати юний талант іще в сповитку. Хлопчик на тривалі роки ставав спочатку джурою (служкою) у старшого бійця-химородника. Поруч із учителем він осягав премудрості старожитніх знань. Учитель передавав учневі ті знання, яких сам був навчений. Процес навчання тривав багато років і являв собою систему психофізичної підготовки, що вміщувала магічні ритуали, а також обов’язкове навчання військового ремесла й мистецтва.
Коли вчитель-характерник бачив, що учень уже готовий, відбувався ритуал посвячення його в характерники. Рубали просіку в густому лісі, повалені дерева з неї не прибирали, рубали тільки сучки. Наприкінці цієї просіки обирали два дерева на відстані двох метрів, нахиляли їх одне до одного, тим самим утворюючи фігуру, схожу на ножиці чи хрест, а потім, розрубавши посередині, зв’язували верхівки дерев. Виходило щось на кшталт цифри вісім, але зі зрізаним низом. У точці, де кола тієї вісімки перетиналися, глухої ночі запалювали білий яскравий вогонь. Через рівні проміжки часу кричав пугач. Козака уводили у стан сновиди, у якому він мав дістатися просікою на той вогонь. Коли козак збивався з дороги, пугач замовкав. Так неофіту вказували шлях. Завданням було пройти в ті «ворота», за якими наставало справдешнє розуміння навколишнього буття в стані вже «пробудженого сновидіння». Полуда
