французької літератури.
– О, це було неймовірно, – відповів ти. – Джессіка Чо – знаєш її? Вона співає а капела. Дівчина Девіда Блума. Вона розповіла мені про це гніздо, яке бачила з вікна, із чиєюсь домашньою роботою в ньому. Тож я вирішив перевірити. Мені довелося вистромитися з вікна, щоб зробити цю світлину. Джесс боялася, що я вивалюся, тому змусила Дейва тримати мене за щиколотки. Але мені все вдалося.
Після цієї історії я побачила тебе іншим. Відважним, хоробрим, відданим ідеї фіксувати мистецтво. Озираючись на минуле, думаю, що ти хотів, аби я так вважала. Ти намагався вразити мене, але тоді я цього не розуміла. Я просто подумала: Вау. Він чудовий. Але тоді правда полягала в тому, що ти всюди шукав прекрасне, і це завжди було так, скільки я тебе знаю. Ти звертав увагу на такі речі, яких люди не помічали. Цією особливістю я завжди захоплювалася.
– І цим ти хочеш займатися? – запитала я, указуючи на фотографії.
Ти похитав головою і відповів:
– Це лише задля розваги. Моя мама – художниця. Бачила б ти, на що вона здатна. Вона створює розкішні грандіозні абстракції, але заробляє, продаючи невеличкі картини з вечірніми загравами в Аризоні туристам. Я не хочу такого життя: створювати те, що продається.
Я сперлася на кухонний столик і роздивлялася решту світлин. Іржа, що в’їлась у кам’яну лавку, потріскані вени мармуру, корозія на залізничних рейках. Прекрасне в таких місцях, про які я ніколи б не могла подумати.
– Твій тато теж художник? – запитала я.
Твоє обличчя закрилося. Я побачила це: ніби двері, що зачиняються перед очима.
– Ні, – відповів ти. – Він не художник.
Я випадково натрапила на лінію розлому, про яку не знала. Я завважила це, бо ж пізнавала твій ландшафт. Сподівалася, що добре вивчу тебе і знатиму, як свої п’ять пальців.
Ти притих. Я мовчала. На тлі досі розривався телевізор, і я чула, як диктори вели мову про Пентагон і про авіакатастрофу в Пенсильванії. Мене знов охопив жах від усвідомлення подій. Я відклала твої світлини. Тоді здавалося збоченням зосереджувати увагу на прекрасному. Але, озираючись назад, я думаю, що саме це було, мабуть, правильним.
– Хіба це не ти запрошував мене на ланч? – запитала, хоча не була голодна, а від зображень, що миготіли на екрані телевізора, мій шлунок стискався.
Двері перед твоїми очима відчинилися.
– Так, я, – відповів ти і, погоджуючись, кивнув.
З усіх інгредієнтів, які ти мав, можна було зробити лише на`чос. Отже, я механічно нарізала помідори й відкрила бляшанку бобів іржавим консервним ключем, тоді як ти виклав чипси з тортильї на один з одноразових контейнерів із алюмінієвої фольги й натер сир у глибоку чашу з оббитими краями.
– А як щодо тебе? – запитав ти, наче наша розмова не зійшла нанівець.
– Га? – я натиснула на кришку банки, щоб потім її було зручніше зняти.
– Ти художниця?
Я поклала металевий диск на стіл.
– Ні.
