– у хорошому сенсі. Покидати світ, який став трохи кращим, ніж був до тебе.
Я досі так вважаю, Ґейбе. Я все життя намагалася покращувати світ – гадаю, і ти також.
Тоді я побачила, як на твоєму обличчі щось розквітло. Я не зрозуміла напевне, що саме. Я ще не досить добре пізнала тебе. Але тепер я знаю цей погляд. Він означає, що у твоїй голові змінюються плани на майбутнє.
Ти занурив чипсу в сальсу і протягнув мені.
– Хрумкнеш?
Я відкусила половину, і ти закинув решту собі в рот. Твої очі блукали моїм обличчям і спускалися тілом. Я відчувала, що ти вивчаєш мене з різних боків і з точки зору перспективи.
Потім ти кінчиками пальців торкнувся моєї щоки, і ми знову поцілувалися; цього разу ти був присмачений сіллю й перцем чилі.
Коли мені було п’ять чи шість років, я розмальовувала стіну своєї кімнати червоним олівцем. Не пам’ятаю, щоб колись розповідала тобі цю історію. Зрештою, малюючи серця і дерева, сонця, місяці й хмарки, я відчувала, що вчиняю те, чого робити не слід, аж нудило коло серця. Але я не була в змозі зупинитися – мені неймовірно кортіло малювати. Дитяча була оформлена в рожевих і жовтих барвах, але моїм улюбленим кольором був червоний. І я хотіла, щоб моя кімната була червоною. Мені була потрібна червона кімната. Малювання на стіні здавалося водночас абсолютно правильним і абсолютно помилковим.
Саме так я почувалася тоді, у день нашого знайомства. Цілувати тебе посеред трагедії та смерті було водночас абсолютно істинним і абсолютно хибним. Але я зосередилася на правильній частині, як робила завжди.
Моя рука просковзнула до задньої кишені твоїх джинсів, а ти так само запустив свою руку до моїх. Ми міцніше притислися одне до одного. У кімнаті дзвенів телефон, але ти не звертав на це уваги. Потім дзвінки лунали з кімнати Скотта.
За мить до кухні увійшов Скотт і покашляв. Ми відступили одне від одного й подивилися на нього.
– Тебе шукає Стефані, Ґейбе, – сказав він. – Її дзвінок на утриманні.
– Хто така Стефані? – запитала я.
– Ніхто, – відповів ти в ту мить, коли Скотт вимовив: «Його колишня», – а потім звернувся до тебе: «Чувак, вона ридає».
Ти збентежено переводив погляд від Скотта на мене й навпаки. Потім сказав йому:
– Передай їй, що я зателефоную за кілька хвилин.
Скотт кивнув і пішов геть, а ти взяв мене за руку, переплівши свої пальці з моїми. Наші очі зустрілися, як тоді, на даху, і я не змогла відвести погляд. Моє серцебиття прискорилося.
– Люсі, – промовив ти, наповнюючи моє ім’я бажанням, – я знаю, що зараз зі мною ти, і це матиме дивний вигляд, але мені потрібно переконатися, що з нею все гаразд. Ми зустрічались минулого року і розійшлися лише місяць тому. У такий день…
– Зрозуміло, – відповіла я. І дивно: через те, що, більше не зустрічаючись зі Стефані, досі піклуєшся про неї, ти став мені подобатися ще більше. – У будь-якому разі, гадаю, мені час повертатися до своєї кімнати, – промовила я, хоча йти зовсім не хотілося. – Дякую тобі за… – я почала речення, не знаючи, як закінчити,
