твоїх губ вигнулися.
– Ні, не Горгона. Немає змій на голові.
Я торкнулася волосся.
– Ти не бачив, який я маю вигляд зранку.
Ти подивився на мене так, ніби хотів це побачити.
– Чи я колись перепрошував? – запитав ти. – За те, що сталося. З нами. Я не про те, що поцілував тебе. А про… – ти здригнувся. – Я прошу вибачення за те, що сталося потім. Я намагався вчинити правильно. Зі Стефані. Життя – це…
– Складна штука, – завершила я за тебе. – Усе гаразд. Чимало води збігло з того часу. І ти перепрошував. Двічі.
– Я досі думаю про тебе, Люсі, – промовив ти, дивлячись у пустий келих з-під віскі (цікаво, скільки ти вже випив). – Я думав про роздоріжжя: що б сталося, якби ми обрали путь. Лягли два шляхи й розійшлися[6].
Я б розреготалася, бо ти назвав нас шляхами, але це було так романтично – ти цитував Роберта Фроста.
Я кинула погляд на Алексіс із Джулією. Вони спостерігали за нами, потягуючи мартіні. «Усе гаразд?» – самими губами запитала Джулія. Я ствердно кивнула. Вона постукала по своєму годиннику й знизала плечима. Я знизала плечима у відповідь. Вона також кивнула.
Я перевела погляд на тебе. Розкішний, тендітний. Бажає мене. Мабуть, подарунок від Всесвіту на день народження.
– Щодо роздоріжжя, – сказала я, – іноді ти знов опиняєшся на ньому. Іноді отримуєш другий шанс, щоб пройти втраченим шляхом.
Господи, які ми були незрозумілі. Або, може, просто молоді. Надто молоді.
Тоді ти подивився на мене, просто у вічі – твої блакитні очі потьмяніли, але досі погляд був магнетичним.
– Я збираюся тебе поцілувати, – сказав ти, нахиляючись до мене. А потім поцілував – і це було, наче здійснення бажання.
– Ти поїдеш сьогодні до мене, Люсі? – запитав, заправляючи неслухняне пасмо волосся мені за вухо. – Не хочу повертатися додому сам.
У твоїх очах я побачила сум і самотність. І захотіла все виправити, стати твоїм бальзамом, пов’язкою, протиотрутою. Я завжди хотіла покращувати тобі життя. І досі хочу. Це моя ахіллесова п’ята. Або, можливо, моє зернятко граната. Це те, що завжди змушує мене повертатися, як Персефону.
Я піднесла твої пальці до своїх губ і поцілувала їх.
– Так, – відповіла я. – Я поїду з тобою.
7
Пізніше ми лежали у твоєму ліжку, і лише вогні міста, що просочувалися крізь штори, освітлювали наші тіла. Ти був зовнішньою «ложечкою»: обіймав мене рукою, а долоню поклав на мій голий живіт. Ми були стомлені, пересичені й досі трохи п’яні.
– Я хочу звільнитися з роботи, – прошепотів ти, коли темрява в кімнаті уможливила розмови вголос.
– Добре, – сонно мовила я у відповідь, – можеш звільнятися.
Ти провів великим пальцем уздовж нижньої частини моїх грудей.
– Я хочу займатися чимось значущим, – сказав, зігріваючи теплим диханням мою шию. – Як ти казала.
– М-м-м, – промугикала я у півсні.
– Але
«Необраний шлях», переклад Аліси Гаврильченко.
