спокійний, але я відчула, як напружилися м’язи. – Він покидьок.
– Чому покидьок? – спитала я, повертаючись і обіймаючи тебе рукою, пригортаючись іще ближче. Іноді я відчувала, що ми ніколи не будемо достатньо близькими. Я прагнула залізти тобі під шкіру, всередину твоєї свідомості, щоб дізнатися все можливе про тебе.
– Мій батько був… непередбачуваним, – повільно промовив ти, ніби підбирав це слово максимально обережно. – Коли я став достатньо дорослим, то захистив маму.
Я підняла голову й подивилася на тебе. Не була впевнена, що казати та скільки мені дозволено питати. Я хотіла дізнатися про твоє визначення «достатньо дорослий». Чотири роки? Десять? Тринадцять?
«О, Ґейбе», – лише про це я могла тоді думати. Мені прикро, що я не мислила про більше.
– Вони з мамою познайомилися в школі мистецтв. Вона розповідала, що він був чудовим скульптором, але я ніколи не бачив жодної його роботи. – Ти важко ковтнув. – Він усі їх знищив, до єдиного шматка, одразу після мого народження. Батько хотів проектувати пам’ятники, величезні інсталяції. Але ніхто не робив у нього замовлень, ніхто не купував його вироби мистецтва.
Ти повернувся й подивився на мене.
– Знаю, що йому було тяжко. Я не можу уявити… – Ти струсив головою. – Він здався. Батько намагався керувати галереєю, але бізнесмен із нього був не дуже. Як і продавець. Він увесь час був злий і мінливий. Я… Я не розумів наслідків того, що він склав руки. Не розумів сили бездіяльності. Одного разу він підняв ножа над маминими полотнами – малюнками, над якими вона працювала місяцями, – тому що натомість, на його думку, вона мусила малювати вечірні заграви. Мама так кричала, наче батько шматував не лише її картини, а й її тіло. Після цього він пішов.
Я просунула свою руку до твоєї й міцно стиснула.
– Скільки тобі було?
– Дев’ять, – відповів ти, і твій голос пом’якшився. – Я викликав поліцію.
Як же моє дитинство – ідилічне передмістя Коннектикута – відрізнялося від твого. Я не знала, як реагувати. Якби ця розмова сталася зараз, я перейнялася б тим болем – його і твоїм. Сказала б, що у твого батька були важкі часи, що він боровся з демонами, і шкода, що його демони перетворилися на твоїх. Тому що вони ними стали, хіба не так? Ти так довго прожив у відповідальності за нього, намагаючись не стати ним, що зрештою боровся зі своїми та з його демонами водночас.
Але того дня я не змогла усвідомити все, що ти сказав досить швидко, а просто хотіла тебе підтримати. Глибоко видихнувши, я промовила:
– Ти вчинив правильно.
– Я знаю, – відповів ти. Твій погляд був важким. – Я ніколи не стану ним. Я ніколи тебе так не скривджу. Ніколи не буду вчиняти так, ніби твої мрії є чимось непотрібним.
– Я також. Також ніколи не буду вчиняти так, ніби твої мрії є чимось непотрібним, Ґейбе, – сказала я тобі, повертаючи свою голову назад на твої груди й цілуючи тебе крізь футболку, намагаючись довести глибину мого захоплення та прихильності.
– Знаю,
