пересіла, щоб не перебувати поруч із тобою. Але щоразу заслухувалася, коли ти розповідав про те, що знаходиш красу в шекспірівській мові та образності – навіть у найнеприємніших сценах.
– «Ой лихо, струменить гаряча кров, – читав ти вголос, – Немов на вітрі жвавий водограй, / Здіймається і падає між уст[5]».
Усе, про що я могла думати, – це твої вуста, і те, як вони притискаються до моїх.
Я намагалася забути той день, але це було неможливо. Я не зможу забути, що сталося з Нью-Йорком, із Америкою, з людьми у вежах. І я не зможу забути, що сталося між нами. Навіть зараз, коли мене хтось питає: «Чи була ти в Нью-Йорку, коли впали вежі?», або «Де ти була того дня?», або «На що це було схоже?», перше, про що я згадую, – це ти.
Існують миті, які змінюють напрямки людських життів. Для багатьох мешканців Нью-Йорка одинадцяте вересня стало саме такою миттю. Усе, що я зробила того дня, стане важливим, закарбується в моїй пам’яті та залишить відбиток на моєму серці. Не знаю, чому я познайомилася з тобою того дня, але точно пам’ятаю, що це справді сталося. Ти назавжди залишишся частиною моєї особистої історії.
5
Був травень, і щойно закінчилося навчання в університеті. Ми повернули академічні шапочки та мантії, вимінявши їх на дипломи, написані латинською мовою, прикрашені нашими прізвищами, іменами та по батькові. Я зайшла до ресторану зі своєю родиною – мамою, татом, братом Джейсоном, бабусею, дідусем і дядьком. Нас посадили поруч з іншою сім’єю, набагато меншою – твоєю.
Ти почекав, доки нас обслужать і, потягнувшись, торкнувся моєї руки.
– Люсі! – промовив ти. – Вітаю!
Я здригнулася. Навіть після всіх місяців уникання тебе відчуття твоєї шкіри поруч зі своєю всипало морозом. Але я знайшла в собі сили й відповіла:
– Навзаєм.
– Які плани на майбутнє? – запитав ти. – Лишаєшся в місті?
Я кивнула.
– Я отримала роботу у відділі розробки програм у новій телевізійний компанії, яка займається дитячими програмами. – Я не змогла стримати посмішку. Це та робота, через яку майже два місяці хвилювалася та схрещувала пальці, докине отримала її. Про таку роботу я почала розмірковувати після того, як упали вежі, коли усвідомила, що хочу займатися чимось більш значущим, ніж реклама. Робота, яка б сягнула наступного покоління і мала потенціал змінити майбутнє.
– Дитячі програми? – запитав ти, на твоїх вустах грала усмішка. – Як «Елвін і бурундуки»? Вони матимуть гелієві голоси?
– Не зовсім, – відповіла я, трохи розсміявшись, прагнучи розповісти тобі, що до цього спонукала мене та наша розмова на кухні, що та мить, яку ми поділили, багато для мене значила. – Ну, а ти чим займатимешся?
– Компанія «McKinsey», – відповів ти. – Консалтинг.
Бурундуки не для мене.
Я була здивована. Після нашої розмови, після всіх твоїх думок на заняттях у професора Крамера не очікувала на таке.
Але все, що я сказала, було:
– Це чудово.
«Тіт Андронік», переклад Бориса Тена та Віктора Гуменюка.
