style="font-size:15px;"> – О, ну добре.
Повисла пауза. Страшенно довга пауза. Цілих 14,74 секунд вони обидва мовчки пили свій «Гаві ді Гаві» – для машини це просто вічність. А для людей – трохи ніяково.
– То чим ви займаєтеся, Олів’є? – урешті-решт запитала вона.
– Я вивчаю ставлення до давньогрецьких трагедій, від давньогрецького періоду до пізньої античності. Наразі я займаюся діахронічним вивченням інтертекстуальної та інтеркультуральної динаміки.
Джен зіщулила очі. Потім кивнула. Потім розплющила очі. Витягнула губи трубочкою. Потім повернула на місце. І знову кивнула.
– Мабуть, цікаво.
Він на якусь мить задумався й відповів:
– Не лишає мені часу вештатися вулицями.
Із цього моменту атмосфера побачення ні на йоту не потеплішала. Навіть після того, як Джен у відповідь на запитання Олів’є розповіла, що працює зі штучним інтелектом.
– Це, мабуть, теж цікаво.
Це ж треба, яка іронія. Знавець богів Олімпу – богів, які найбільше прославилися саме втручанням у життя смертних, – нічогісінько не знає про структуру (назвімо її надприродною), яка втручається в його власне життя.
Подальший їхній діалог наводити немає сенсу. Іскри між ними не промайнуло. Розмова шкутильгала й повзла, потім трохи наче розігналася, але швидко завмерла. Про сторінку Джен на сайті знайомств жоден із них не згадав, і вона навіть не запитала, звідки він знав її ім’я (може, забула). О 18:57 за Гринвічем вони зійшлися на тому, що було приємно познайомитися.
Увечері у своєму е-мейлі до Роузі Джен писала: «Я скористалася твоєю порадою й не сиділа сама вдома. Натомість сиділа в гамірному барі з невиліковно заціпленим літератором у зеленому дафлкоті. Симпатичний, але я лишилася до нього байдужа. Навіть гірше, ніж байдужа».
«То що, коли наступне побачення?» – відповіла Роузі.
Сам я не надто засмутився провалом завдання, бо я викликав подію в реальному світі, яка не сталася б без моєї участі. Це вперше.
Я вплинув на життя!
За кілька днів після цього я натрапив на ще одну фразу з бази даних спілкування Джен: «І кілька нових поличок точно б мені не завадили». Тут я зрозумів, де саме помилився. Сама методика була обрана неправильно. Я не з того боку причепив до коня віз.
Тому я заходився шукати в мережі й ледь його не пропустив. Ось воно: вулиця Горн-лейн, приватний підприємець Ґері Скіннер, тридцять шість років, стосунків не має, спеціалізується на – барабани, будь ласка! – виготовленні меблів на замовлення!
Я зателефонував йому й лишив повідомлення на автовідповідачі, а наступного ранку він уже зателефонував. Джен ще й прокинутися як слід не встигла.
– Привіт. Це Ґері, щодо поличок.
– Поличок? – їй, вочевидь, потрібна кава.
– Так. Ви телефонували мені щодо поличок. Лишили повідомлення.
– Я?
– Так. Учора ввечері.
– Ви хочете купити полички?
