Востаннє у такій кімнаті я був у років дев’ятнадцять: тоді я дуже сподівався, що мої стосунки з одногрупницею Амандою Вістон вийдуть на якийсь новий етап. Їй подобалися романи Томаса Гарді, музика Ван Моррісона та фірмовий джин «Сайнсберіз». (Чув, що вона народила двійнят, живе в Кеттерінзі й працює на якійсь важливій посаді у відділі обслуговування клієнтів у водоохоронних органах «Северн-Трента».)
Ехо розповідає мені, де вона працювала. Як виявилося, місць було чимало.
– Яку тільки паскудну роботу я не виконувала. Назви будь-що – і я, імовірніше, це робила.
– Продавець у магазині?
– Не перелічити, скільки разів.
– Ресторан?
– Від посудомийки до кухаря на швидких стравах.
– Коваль?
– Приходила влаштовуватися. Мене запитали, чи підкувала я хоч одного коня у своєму житті, і я відповіла, що ні, але якось послала свиню під три чорти.
Мабуть, бурбон у неї добрячий, бо нам обом цей жарт здається неймовірно смішним – навіть Мерлін відволікся від своєї справи, щоб переконатися, що з нами все гаразд.
– І це я ще не вмію жартувати, – каже вона, витираючи сльозу.
– Той твій фокус із картами був непоганим жартом.
– А, ну може.
Якийсь час ми мовчимо. Мерлін нарешті завершив наводити марафет і влігся в позі смаженої курки, як ми з Кольмом це називали: сховав під себе лапи й настовбурчив шерсть. (Хоча якби він і справді був куркою, то в нього всередині була б цибуля.)
– Я ніяк не зрозумію, – питаю я, – що ти тут робиш?
– Якщо чесно, я й сама не розумію.
– Але чому саме Коннектикут?
– Ну, тут красиво й усе таке. А ще, – вона безнадійно махає рукою, – я вляпалася в скажене лайно. Але ти, мабуть, і сам здогадався?
Здогадався?
Та мабуть, що так.
– То, може, поговоримо про цю скаженість? Або про лайно? Вона зітхає.
– Знаєш, Томе, є люди, які збирають, наприклад, марки. Ну а я збираю проблеми. Не хочу про це говорити. Краще іншим разом.
– Добре. То, може, продовжимо твою тему про марки?
– Та вона й не моя. Це я десь по телевізору почула.
– А якщо без жартів. Ти тут у безпеці? Усе нормально?
– Так, звісно! У мене чудові сусіди. Ну, а про всяк випадок, – вона нахиляється й витягує з-під дивана велику бляшанку з-під кави. Усередині лежить зелений мішечок, а в ньому – пістолет. – Це «Сіг». Титанове покриття, вставки з рожевого дерева. Милий, правда?
Вона кладе його мені на долоню. Пістолет короткий і дещо квадратний, набагато важчий, ніж здається. Титан виблискує різними кольорами, і мене охоплює жах від того, як легко ця іграшка плюється смертю. Я не можу його тримати. По спині бігають мурахи.
– Я вперше тримаю зброю, – пояснюю я.
– Я виросла зі зброєю в руках. Це ще маленький.
– А тобі доводилося..?
– Стріляти? Звісно.
