– Софі, Бейлі, Росс та Геральд, – які б уже давно пішли від мене через відсутність сюжету, якби я тільки краще їх прописав.
– Усе марно. Навіть не знаю, чи зможу я колись його написати. Ця відповідь розчарувала її. Справжній письменник точно б щось швиденько вигадав. Натомість я починаю говорити про Віктора. Мабуть, вона не вловила жарт, коли я сказав, що мій будинок завеликий для нас двох, і насупилася.
– У Віктора якісь… особливі потреби?
– Що?
– Ви наче казали, що за ним, окрім вас, нікому було доглянути.
– Так, після того, як син поїхав навчатися. Та, якщо чесно, я й раніше виконував майже всю роботу.
– Щось я не розумію. Ви ж казали, що він терапевт?
– Швидше в нього є терапевтичні вміння. Я багато говорю з ним, і в нього неупереджене ставлення до мене.
(Це взагалі-то теж мав бути жарт.)
– Після того, як ми з Ларсом розлучилися, – а тоді ще тато помер, а у мами знайшли рак, – я теж ходила до терапевта. Але, якщо чесно, він ніколи нічого мені не радив, а натомість усе витягав із мене. «Як до цього ставитеся?», «А як гадаєте, вам треба було це сприйняти?». Мені б тоді, мабуть, і упередженість не завадила.
От дідько. Як же змінити тему? Я пробую похитати головою:
– Важкий у вас був період.
– То що, то він живе з вами? У вашому будинку?
– Віктор? Ага.
– Ну, це, мабуть, нормально, враховуючи, що він не професійний терапевт. Він вам, мабуть, щось на кшталт радника? Чи наставника?
Господи, Маршо, та він просто кріль! Але це вже зайшло надто далеко.
– Він, мабуть, старий?
Не треба було їм запрошувати мене на ці дорослі вечірки.
Хтось розумніший перевів би розмову в якесь безпечніше русло. Чи, може, перекинув би келих із вином, щоб якось це припинити. А я ж просто сиджу тут, наче кріль на дорозі у світлі фар (Віктор би зрозумів).
А шість років – це багато для кроля?
– Так, немолодий.
– Але мудрий.
Я не знаю, скільки ще це витримаю.
– Він досить спокійно до всього ставиться. Іноді здається, що в нього в голові абсолютно порожньо.
– Чудово.
– І це справді неабиякий дар. Він багато чого мене навчив.
– Так, іноді корисно просто помовчати.
– Маршо, пробачте, я миттю…
Я поспіхом забираюся з кімнати, поки не вмер від сорому.
Мабуть, усе ж таки доведеться піти зі спілки письменників. За кілька днів після тієї вечері я в міській бібліотеці зустрічаю Маршу, і вона кидає на мене здивований погляд. Мабуть, їй хтось пояснив, що за «терапевт» живе зі мною. Але насправді я хочу залишити спілку тому, що вона анітрохи не допомагає мені визначитися з планами щодо роману. У будь-якому разі, я швидко втрачаю інтерес до свого квартету пласких героїв і все більше починаю
