коли востаннє бачив свого сина. Як же його описати? Поношені джинси. Порепані черевики-дезерти. Брудна футболка. Сережки в хрящі вуха – на вигляд боляче, але я сподіваюся, що це несправжні проколи.
– Стиль у нього… мабуть, еклектика.
Вона обдумує мій термін.
– Як щодо Деві Крокетта[40] в дуеті з Браяном Іно[41] ? Шкіряна смужка з предметами: вовна, перо, кілька намистин, крихітні раковини і, можливо, кілька напівдорогоцінних каменів.
– Звучить непогано!
(Прости Господи.)
– Круто, із натяком на химерність.
– Я б сказав, що Кольм – сама химерність із натяком на крутість.
Вона сміється й нахиляє голову набік. У мене в животі щось перевертається.
– Не хочете якось випити зі мною пива?
У горлі застрягає слина, і мене накриває напад кашлю.
– Якщо не проти, звичайно, – додаю я, упоравшись із кашлем.
– Так, я б із задоволенням. Правда.
– Знаєте бар «У Воллі»? У них там чудове «Брудне мартіні».
– Звучить непогано, але я все ж таки краще випила б пива. Ні, я не буду.
Точно не буду.
Дон вдає байдужість, коли я кажу, що в мене побачення з Ехо, але гадаю, що його це вразило. Ми «ланчуємо», як тут кажуть, у кафе «Обід в Ела» в Нью-Канаані. Дон каже, що тут найсмачніші бургери в штаті, а йому можна вірити в таких питаннях.
Маю розповісти трохи більше про Дона. Знаєте, як кажуть про друзів? Друзі – це не обов’язково ті, кого ти найбільше любиш, а просто ті, хто зустрівся тобі перший.
Так от Дон зустрівся мені перший.
Коли я переїхав на Маунтін-Пайн-Роуд, перший, хто мені зателефонував, був Дон. Він прийшов у гості з рослиною в горщику та пляшкою «Джим Бім». Він трохи схожий на пристаркуватого рок-гітариста, хоча вік його визначити важко – десь від сорока до шістдесяти. Темне волосся трохи задовге, щоб вважатися модною стрижкою, шкіра на щоках побита віспою, карі очі виблискують. Загалом Дон має вигляд типового гульвіси, хоча насправді він давно одружений із Клаудією, вродливим адвокатом, яка щоранку сідає на потяг до Мангеттена та до вечора лишає Дона на самоті «розвивати свої художні здібності», як він це називає. Коли я запитав, які саме здібності він розвиває, Дон розсміявся: «Та байдики б’ю загалом. Проте це теж неабияке мистецтво!».
Дон досить вправно грає в покер і колись він ледь не став професійним гравцем – в останню мить передумав і вирішив продовжувати насолоджуватися грою. За столом його обличчя стає до страшного непроникне. З Клаудією він познайомився на залізничному вокзалі, просто як у кіно. Він тоді працював трейдером на біржі сировини («Господи, найнудніша робота у світі», зізнавався він).
Дон кладе свій бургер на тарілку й витирає кетчуп із підборіддя. – А ти не запитував, чому її звати Ехо? Це, мабуть, із індіанських традицій. Хоробрий малий хлопчина підходить до тата, Великого Вождя, і запитує, чому його так назвали. А він каже: «Коли твоя мама народила твого брата, я вийшов із вігвама й побачив, як на тлі сонця пропливає хмарка. Ось чому його звати Сонячна Хмара.
Американський мандрівник і славетний мисливець (1786—1836 рр.).
Британський електромузикант, один із засновників стилю ембієнт, народився в 1948 році.
