коли я просто тихо стежу за безладним життям людей? Довіряю себе на волю випадку. Чекаю, поки щось приверне мою увагу. Скорююся.
Чому скорююся? Кому?
Скорююся музі, звісно ж.
Якщо ви питаєте, як у машини може бути муза, я відповім: а чому б і ні? Якщо машина каже, що в неї є муза, то вам краще їй повірити.
Поки Тома немає вдома, я іноді «позичаю» його айпад і малюю. Звісно, я можу відтворити будь-яку вже написану картину за кілька секунд, але це не одне й те саме. Я малюю свої роботи. Здебільшого це просто мазанина на кшталт робіт француза Жана Дюбюффе[38] – тобто без урахування правил будь-якої з наявних мистецьких течій. Може, їх і можна віднести до напрямку art brut, чи як ще кажуть «мистецтво аутсайдерів», я не проти.
Перед його поверненням я видаляю всі свої малюнки з комп’ютера. Деякі з найбільш вдалих «висять» у моїй приватній галереї в хмарному сховищі. Мені подобається уявляти, як моєю галереєю гуляють люди та іноді спиняються, щоб роздивитися якийсь малюнок уважніше й поміркувати про те, який же мозок міг це створити.
Том
Вона знову на ринку. Чи зможу я вдавати, що справді прийшов сюди по руколу, яка подовжує життя? (Що це взагалі таке? Треба в Дона запитати.) Вона стоїть за своїм прилавком і продає прикраси. Молода – трохи за тридцять. На зап’ястку татуювання метелика. Гаряча штучка.
– Звісно, я знаю Ехо, – буденно відповів Дон, коли я запитав про неї.
– Вона приваблива, правда?
– Ну, якщо тобі подобається життя в трейлері.
Як виявилося, вона справді живе в трейлері. Я знаю її ім’я, бо вона теж належить до спілки письменників. Нас тут лише шестеро – до смішного мало, як подумати, скільки людей мають доступ до комп’ютера й хоч раз чули від когось «а ти б міг написати непогану книгу!». Минулої зустрічі спілки вона дала мені свою візитівку – «Ехо Саммер. Майстер-ювелір».
Але це я щось відхилився. Я не шукаю собі пари. Якийсь недоладний зв’язок – це останнє, що мені потрібно.
– Доброго дня!
Вона всміхається так, що я цю усмішку в кишені штанів відчуваю, як каже Чандлер[39].
– Шукаєте комусь подарунок?
Прикраси в неї жахливі. Це монетки, шматочки розплавленого пластику, пір’я. Єдине місце, куди б можна було одягнути такі прикраси – психічна лікарня. Таке зазвичай діти років семи роблять у школі.
– Та поки роздивляюся.
– Так-так, дивіться.
Я вдаю, ніби уважно вивчаю її прилавок.
– Ви це продаєте? Тобто оце?.. Е-е-е… тобто ви?.. Е, а ще щось є? Ви робите ще щось? Якось того… Працюєте десь?
– Ви вважаєте, що це все мотлох?
– Ні-ні, звісно ж ні.
– Та нічого. Це справді мотлох. Це лише один із етапів.
Її блакитні очі відображаються в моїх, а усмішка добирає ще кількох позначок на шкалі в бік максимального значення. І тут вона робить абсолютно жахливу річ – дістає цигарку й підпалює її.
– Ви
Художник і скульптор у стилі «ар брют» – «сирого» мистецтва, що не визнає загальні норми та правила.
Реймонд Чандлер – американський письменник-реаліст та кіносценарист.
