анітрохи не допомогло.)
Якийсь час ми мовчки їмо. Дон додає ще кетчупу та гірчиці на свій бургер, як художник, який змішує палітру.
За вікном тече життя Нью-Канаана: потужні німецькі машини та добре одягнені люди. Літні чоловіки у випрасуваних джинсах, жінки середнього віку з модними зачісками та (дуже рідко) пенсіонери на кшталт Дона й мене.
– Розкажи, що ти про неї знаєш, – запитую я якось надто офіційно, тому додаю: – Своїми словами. Тільки нічого не приховуй.
Він відсуває свою дієтичну колу вбік.
– Тобі траплялося читати автобіографію Берта Рейнольдса[42]? Мені теж ні, але я читав ревю. Так от, якось до старого Берта – хоча тоді він ще був молодим Бертом, – на вечірці підійшла молода актриса. Напрочуд приваблива, – Дон зображує чималеньке декольте. – Підійшла й шепоче йому просто на вухо: «Я хочу від тебе дитину». Берт думає лише про те, що він у житті не бачив більш вродливої жінки. Вони починають зустрічатися, і згодом Берт усвідомлює, що та не надто йому й подобається, бо вона використовує надто багато макіяжу. Він думає: а що як вона не та єдина? Навіщо тоді ми разом? І так продовжується чотири роки. А знаєш, що сталося далі? Я просто божеволію з цього. Вони одружилися! Берт так і пише у своїй книзі: «Про що я думав?». А потім пише – і це ще божевільніше! – «мабуть, я зовсім не думав».
Дон відхиляється на спинку стільця з тріумфальним виразом обличчя – коли викладає на стіл фул-хаус. Королі на дев’ятках.
– Вибач, а який висновок я мав зробити з твоєї історії?
– Думаю, усе очевидно.
– Якщо чесно, я боюся зобов’язань. Я гадки не маю, чим усе це закінчиться й постійно про це думаю. Можливо, я завдам їй болю, а може, – вона мені. А можливо, усім буде боляче.
– Ось вона, прекрасна істина.
– А з іншого боку, ми ж лише вип’ємо разом.
– Не можна просто так випити з жінкою.
– Навіть якщо це твоя мати?
– Мати – не жінка.
Отут він має рацію.
– Але мене тягне до неї. Як думаєш, вона пришелепкувата?
– Велика ймовірність, що так.
– І ці її жахливі прикраси…
– У житті не бачив нічого жахливішого.
– А дуже погано бажати жінку, чию роботу зневажаєш?
– Запитай себе «а що б зробив Берт?»
– І зроби навпаки?
– Слухай, я б ще сирного пирога з’їв. Ти як?
Я довго працював у сфері реклами, тому просто доброю їжею, напоями, розмовами й фліртом мене не візьмеш. Однак вечеря в моїх сусідів із Маунтін-Пайн-Роуд, Зака й Лорен, минула… м’яко кажучи, непросто.
Господарі крім мене запросили ще дві пари, а також Маршу Белламі, яка теж входить у нашу спілку письменників. Їй сорок два, розлучена, завжди із бездоганною зачіскою. На зборах спілки вона читає страшенно депресивні уривки зі свого роману про життя двох понурих сестер, які живуть на Лонг-Айленді. Вочевидь, увесь її роман є не інакше як товстелезна збірка нещастя. Її тексти, як і зовнішність, просто ідеальні, але визначеність
Американський актор, популярний у 70-х роках.
