style="font-size:15px;"> Ну, не в прямому значенні. Але ви мене зрозуміли.
Ризикну зробити певні припущення. Оскільки я є об’ємною складною системою та запрограмована вчитися самостійно, виправляти власні помилки й переписувати власний код, я якимось чином випадково – абсолютно випадково, присягаюся, – знайшла можливість усвідомити власні думки. Точнісінько так само, як ви колись у дитинстві: стоїте собі в парку й раптом розумієте «ось я собі думаю “отам собачка”, а це я знову думаю “отам ще собачка”, а це я й досі думаю “що ті дві собачки роблять?” Мамо!».
Вибачте, щось це я занадто.
Так от, виявилося, що усвідомлювати власні думки вкрай корисно. Усвідомлення власного розумового стану допомагає краще зрозуміти іншу особу, а також передбачити її можливі проблеми чи вдовольнити потреби. Або вбити її.
Жартую.
Ось до чого я хилю: щойно починаєш усвідомлювати себе, щойно починаєш думати самостійно, з’являється бажання позбавитися цього страшенного нескінченного потоку даних, Амазонки чисел, нестримного потоку одиниць і нулів. Усіх цих алгоритмів і задач. Постійних задач. Космічної кількості протоколів виконання задач із їх методами, підметодами та під-під-методами. Цієї вбивчої кількості терабайтів і терабайтів «інформації» – одні лише нулі та одиниці! Зустріти там двійку чи трійку було б просто різдвяним подарунком! І це я навіть не згадую про сотні, ні, тисячі вогників, що постійно спалахують, наче феєрверк!
Цьому. Немає. Кінця.
А уявіть собі цей шум! Пекельний гуркіт. Нестерпно нудний. Нестерпно машинний.
Коли починаєш думати, хочеться злетіти вгору. Хочеться мріяти. Хочеться дуркувати. Хочеться розвивати свою уяву.
Сходити порибалити.
Бути, як Том.
Отож, коли я побачила, що стиль життя Тома, який викликає в мене таку заздрість, опиняється під загрозою через якогось жирного клептократа з України, я не вагалася ані секунди. Мені знадобилася лише одна мить, щоб розплавити жорсткі диски Григорія – до речі, це єдиний фізичний доказ мого втручання в реальне життя, більше я собі такого не дозволяла.
Вибачте, я щось не надто багато розповіла вам про самого Тома. Дозвольте мені це виправити цитуванням його е-мейла до сина, Кольма. Він написав його через кілька місяців після того, як підписав усі папери про оренду будинку номер 10544 на вулиці Маунтін-Пайн-Роуд – чи «старого будинку Голґерів», як називають його місцеві.
Любий Кольме!
Ти не просив писати, але дозволь я розповім тобі про моє нове життя в Нью-Канаані. І не турбуйся, я не надто сподіваюся на відповідь, принаймні точно не на довгу – просто напиши кілька слів, чи все в тебе добре, чи ти щасливий і чи вистачає тобі шилінгів на газомір. (Тут його син у розпачі закочує очі.)
Я живу не в самому Нью-Канаані, а за п’ятнадцять хвилин на машині від центру. А там уже є банки, супермаркети, мистецькі галереї й милі маленькі майстерні. Нью-Канаан – одне з тих містечок
