Війкнерів, які мешкають тут. Мій прадід наказав побудувати цей будинок на початку століття, і відтоді це родинна власність. Якби ці стіни могли говорити…
Він обвів рукою по кімнаті й усміхнувся Еріці.
– Так, це, мабуть, чудово: мати таку родинну історію.
– Два варіанти. Це передбачає і велику відповідальність: іти стопами батька й таке інше.
Він злегка всміхнувся, і Еріці здалося, що Генрік не особливо обтяжений відповідальністю. Особисто вона почувалася вкрай незатишно в цій елегантній кімнаті й марно намагалася знайти зручний спосіб всидіти на цьому гарному, але спартанському дивані. Зрештою вона сіла подалі, аж до краю, і обережно сьорбала каву, яка була подана в маленьких чашечках. Мізинець дрижав, але Еріка протистояла імпульсам. Чашки були зроблені немов для того, щоб відстовбурчувати мізинець, але вона підозрювала, що це, імовірніше, здається веселим, ніж світським. Вона боролася сама із собою мить перед блюдцем із тістечком, що стояло на столі, і зазнала поразки в дуелі з товстим шматком бісквіта. Приблизно з рахунком у десять балів.
– Алекс полюбляла цей будинок.
Еріка розмірковувала, як їй підступити до справжньої причини, чому вона сиділа тут, і була дуже вдячна, що Генрік сам підштовхнув її до розмови.
– Як довго ви жили тут разом?
– Стільки ж, скільки були одружені. П’ятнадцять років. Ми зустрілися, коли обоє навчалися в Парижі. Вона вивчала мистецтвознавство, а я намагався набути достатньо знань в царині економіки, щоб хоча б знати найнеобхідніше для того, аби вести сімейний бізнес.
Еріка дуже сумнівалася в тому, що Генрік Війкнер робив колись щось найнеобхідніше.
– Одразу ж після весілля ми переїхали додому, до Швеції, у цей самий будинок. Мої батьки померли, і будинок кілька років, поки я був за кордоном, стояв порожнім, але Алекс одразу ж почала його ремонтувати. Вона хотіла, щоб усе було ідеально. Кожна деталь, усі шпалери, меблі та килими або оригінальні, реставровані до стану, у якому вони з’явилися тут одразу ж після зведення будинку, або куплені Алекс. Вона відвідала не знаю навіть скільки крамниць, аби знайти такі ж речі, які були тут у часи прадідуся. У неї було багато старих світлин, які їй допомагали, і результат перевершив усі сподівання. Водночас вона працювала над заснуванням своєї галереї, і, як їй вдавалося встигати з усім, я зрозуміти не можу й досі.
– Якою людиною була Алекс?
Генрікові знадобилося трохи більше часу, аби подумати над запитанням.
– Вродлива, спокійна, перфекціоніст до кінчиків пальців. Вона могла здатися зарозумілою тим, хто не знав її, але це здебільшого залежало від того, що вона не одразу ж впускала когось у своє життя. Алекс була людиною, за яку треба було боротися.
Еріка дуже добре знала, що саме він мав на увазі. Ця стриманість зумовила те, що ще в дитинстві Алекс називали зарозумілою зазвичай ті самі дівчата, які ледь не билися, аби посидіти з нею поруч.
– Що
