якщо пам’ятна стаття була така важлива для її батьків.
Буде цікаво побачити, яким був будинок Алекс на вигляд, навіть попри те, що вона не мала бажання наткнутися на тугу ще однієї людини. Зустріч із батьками Александри краяла її серце. Як письменниця вона хотіла б радше спостерігати за дійсністю на відстані. Вивчати безпечно та тримати дистанцію. Водночас це була можливість дістати перше уявлення про те, якою була Алекс, коли стала дорослою.
Еріка й Алекс були нерозлучними з першого шкільного дня. Еріка безмежно пишалася, що Алекс, яка була немов магніт для всіх, хто зустрічався з нею, обрала подругою саме її. Усі хотіли бути поруч з Алекс, яка сама зовсім не усвідомлювала своєї популярності. Вона була стриманою, і це показувало її впевненість у собі, що, як Еріка зрозуміла вже в дорослому віці, є незвичним у дитині. Та все-таки вона була відкритою та щедрою і, попри свою стриманість, не давала жодного натяку на сором’язливість. Саме вона обрала Еріку подругою. Еріка ніколи б сама не наважилася наблизитися до Алекс. Вони були нерозлучними до останнього року, коли Алекс переїхала й абсолютно зникла з її життя. Алекс почала дедалі віддалятися, і Еріка проводила час сама у своїй кімнаті, оплакуючи їхню дружбу. Одного дня, коли вона зателефонувала додому до Алекс, ніхто не відповів. Двадцять п’ять років потому Еріка все ще могла в деталях згадати той біль, який відчувала, коли довідалася, що Алекс переїхала, не розповівши їй про це й навіть не попрощавшись. Вона й досі не мала жодного уявлення, що трапилося, але в дитячі роки поклала всю провину на себе й усього-на-всього припустила, що Алекс утомилася від неї.
На дорогах Ґетеборґа й у напрямку до Сере Еріка орієнтувалася з деякими труднощами. Хоча вона після чотирьох років навчання там добре знала місто, але тоді в неї не було автомобіля, тому Ґетеборґ був лише своєрідною білою плямою на її мапі. Якби вона їхала велосипедними доріжками, знайти дорогу їй було б набагато легше. Ґетеборґ був справжнім жахом для водіїв – із суцільним одностороннім рухом, іноді коловим і важким на перехрестях, зі стресовим дзвоном трамваїв, що наближалися звідусіль. Крім того, їй здавалося, що всі шляхи вели до Гісінгена. Якщо вона потрапляла не неправильний з’їзд із дороги, то одразу ж опинялася там.
Опис маршруту, який вона отримала від Генріка, був зрозумілим, тому Еріка знайшла правильний шлях із першої ж спроби, цього разу уникнувши заїзду до Гісінгена.
Будинок перевершував усі її очікування. Велика біла вілла зламу століть, із якої відкривався краєвид на водойму, і маленька альтанка, що так і натякала на ледве теплі літні вечори. Садок, який заховався за товщею снігу, був добре спланований і потребував з огляду на його розміри лише ніжної турботи компетентного садівника.
Вона проїхала вздовж алеї з вербами й заїхала у високі ворота на гравійний майданчик перед будинком.
Кам’яні сходи вели до міцних дубових дверей. Там не було нічого схожого на дзвінок, тому вона сильно постукала дверною палицею.
