що вони обговорили ще до її візиту.
– Ми хотіли б, щоб ти написала статтю в пам’ять про Алекс. Для публікації в «Богусленінгу». Про її життя, її мрії і її смерть. Увага до її життя та особистості – це надзвичайно важливо для нас із Бірґіт.
– Але чи не хотіли б ви краще попросити когось із «Ґетеборґ постен»? Маю на увазі, хіба вона жила не в Ґетеборзі? Та й ви чималий час.
– Ф’єлльбакка завжди була й буде нашим домом. І це стосувалося й Алекс. Ти можеш розпочати з бесіди з її чоловіком, Генріком. Ми говорили з ним, і він готовий до розмови з тобою. Ти отримаєш, певна річ, компенсацію за всі свої клопоти.
Цим самим вони, очевидно, мали на увазі, що розмову завершено. Насправді не давши згоди на пропозицію, Еріка залишилася стояти зовні на сходах із номером телефону та адресою Генріка Війкнера в руці, коли вхідні двері за нею зачинилися. Попри те, що вона, якщо бути абсолютно чесною, насправді не мала жодного бажання брати на себе такі зобов’язання, думка почала розпалювати в ній письменницю. Еріка відкинула її й почувалася поганою людиною, але це було б виявом безглуздої впертості – втратити шанс. Це була ідея книги, яку вона шукала так довго і яка тепер з’явилася просто перед нею. Розповідь про шлях людини наперекір своїй долі. Пояснення того, що керувало юною, вродливою та показною дівчиною із забезпеченої родини у вчиненні самогубства. Так, без вказівки на ім’я Алекс, але розповідь базувалася б на тому, що могло її підштовхнути на шлях смерті. Еріка на сьогодні видала вже чотири книжки, але вони були біографіями інших відомих жінок-письменниць. Мужності написати власну історію досі бракувало, але вона знала, що ідеї книжок, поки будуть реалізовані на папері, чекають усередині. Це, імовірно, могло б дати їй такий політ натхнення, на який вона чекала. І те, що вона колись була подругою Алекс, було лише перевагою.
Як людина вона корчилася від неприйняття цієї думки, але як письменниця раділа.
Пензлик на полотні вимальовував широку смугу червоним. Він малював зі світанку й тепер уперше за кілька годин зробив крок назад, аби подивитися на своє творіння. Для незвичного ока то було лише велике поле червоного, помаранчевого та жовтого кольорів, нерівномірно розподілених на великому полотні. Для нього – приниження та покірність, що відтворювалися в пристрасних кольорах.
Він завжди малював цими барвами. Минуле кричало й сміялося з нього, проглядаючи з полотна, і він і далі малював із чимраз більшою шаленістю.
За ще одну годину подумав, що нарешті заслужив перше ранкове пиво. Він узяв пляшку, яка стояла найближче, і навіть не звернув уваги на те, що вчора ввечері струсив туди попіл. Пластівці сажі потрапили на губи, але він і далі жадібно пив несвіже пиво й кинув пляшку на підлогу, тільки-но зробив останній ковток.
Кальсони, у які він був вдягнений, – і єдине, що було на ньому, – спереду були жовтими від пива чи засохлої сечі. Неможливо було визначити, від чого саме. Імовірно,
