праці за низьку платню. Коваль негайно почав наставляти парубка: «Вихопивши залізяку з вогню, я хутко покладу її на ковадло, а коли кивну головою, – ти не барись і бий по ній молотом». Учень зробив точнісінько так, як зрозумів із ковалевих слів. А вже наступного дня він сам був сільським ковалем.
Одному учневі, який страшенно боявся помилятися, Майстер сказав:
«Ті, хто не помиляються, роблять найбільшу помилку з усіх – вони не пробують нічого нового».
– Скажи-но мені, – запитав Майстра атеїст. – Чи є Бог – Реальність?
На це Майстер відповів так:
– Якщо хочеш, аби я був абсолютно чесним з тобою, тоді я не відповідатиму.
Пізніше учні взялися допитуватися, чому він не дав відповіді.
– Тому що його питання не має відповіді, – сказав Майстер.
– Тож ти – атеїст?
– Звичайно, ні. Атеїст робить помилку, заперечуючи те, про що не можна сказати нічого.
Зробивши паузу, щоби його слова дійшли до учнів, він додав:
– Теїст однак робить помилку, стверджуючи це.
– Відкрий таємницю твоєї незворушності.
Відповідь Майстра:
– Щиросердна співпраця з невідворотним.
Майстер з учнем якось наткнулися на сліпого, що сидів обабіч дороги й просив милостиню.
– Подай цьому чоловікові, – сказав Майстер. Учень кинув монету в його шапчину.
– Тобі слід було торкнутися своєї шапки на знак поваги, – сказав Майстер.
– Чому?
– Так завжди слід робити, коли даєш милостиню.
– Але ж він все одно нічого не бачить.
– Може – так, а може, й ні, – відказав Майстер. – Можливо, він тільки вдає з себе сліпого.
Монастир з часом став перенаселеним і вже потребував більшого приміщення, тому один багатій виписав чек на мільйон доларів і поклав його перед Майстром. Той узяв чек у руки із такими словами:
– Дуже добре. Я прийму його.
Багатій лишився незадоволений: сума була чималенькою, а Майстер навіть не подякував йому.
– У цьому чеку мільйон доларів, – нагадав він.
– Авжеж, я помітив.
– Навіть при тому, що я чоловік заможний, це все ж величезні гроші.
– То ти хочеш, щоб я тобі подякував?
– Ти просто зобов’язаний це зробити.
– Хіба це я маю дякувати? Вдячним має бути той, хто дає.
Майстрове ставлення до служби соціальної допомоги хоч кого могло збити з пантелику. Часом він підтримував це починання обома руками. А іноді виказував до нього повну байдужість.
Пояснення, які він давав своїй непостійності, були не менш загадкові.
Він казав:
«Той, хто хоче робити добро, має стукати в двері. Для того, хто любить, – двері завжди відчинені».
Якось
