ввімкнула свій комп’ютер, і мій настрій поліпшився: я отримала імейл від Джона, свого найкращого друга. Я жила в Колорадо, а він – у Флориді, але ми частенько спілкувалися. Телефонні розмови та листування з ним були заохочувальними, веселими та щирими. Я відверто поділилася з ним своїми сумнівами по телефону.
– Джоне, я нікому не буду потрібна. Я не можу робити того, що можуть інші. Буде несправедливо просити якогось чоловіка взяти на себе мою фізичну ношу.
– Деббі, я знаю, що Господь має для тебе когось. Ти стільки всього можеш запропонувати, – відповів він, намагаючись підвищити мою самооцінку.
– Я так не думаю. Я хочу жити сама. Не зможу пережити ще одне розлучення. Краще не мати чоловіка, аніж бути самотньою в шлюбі, – зітхнула я.
Джон нагадав мені про свою покійну дружину Донну.
– Я нікого не шукав, коли зустрів її. Мене задовольняло те, що я жив сам і займався бізнесом. Але одного дня Донна зазирнула до недільної школи. Очевидно, що в Господа були на нас плани. Це був чудовий шлюб. Повір мені, для тебе це також можливо.
Обмірковуючи його обнадійливі слова, я досі мала серйозні сумніви щодо своїх перспектив, особливо мене лякав мій діагноз – СМР.
Під час наступної телефонної розмови з Джоном я розповіла йому, що планую зі своєю дочкою Джеймі відвідати Клірвотер20 і Діснейворлд.
– Повідом мене, коли все вирішиш остаточно, і я допоможу з бронюванням. Думаю, я знайду вільний день, щоб повечеряти з тобою і Джеймі, – запропонував він.
Кілька місяців по тому ми з Джеймі чекали на Джона в готелі у Діснейворлді. За кілька місяців телефонних розмов Джеймі і Джон зблизилися і з нетерпінням очікували зустрічі. Джеймі розуміла мої переживання через те, що Джон уперше побачить мою інвалідність. Коли він зателефонував і сказав, що вже у вестибюлі, я попросила доньку на кілька хвилин лишити мене з Джоном наодинці і залишила свого ціпка в номері.
Від думки про те, що побачу Джона, я одночасно і хвилювалася, і боялася. Розмови про інвалідність відрізняються від побаченого на власні очі. Чи змінить він свою думку про мене, побачивши мене?
Двері ліфта відчинилися – і спалахнуло яскраве світло. Джон сфотографував мене. Окрім шоку на моєму обличчі, на світлині була наче нормальна жінка з темно-каштановим волоссям, у чорних капрі21 та стильній сорочці з візерунком.
Я захоплено розглядала Джона: трохи рідке волосся, ставне тіло, мерехтливі блакитні очі, чорні штани, біла сорочка… і його палиця, бо в Джона також СМР. Ми сіли на диван, уперше поглянули одне одному у вічі та обійнялися. Я вдихала тонкий аромат його одеколону, і мене наче огорнуло його теплом.
Після поїздки до Флориди наші телефонні розмови перетворилися на п’ятигодинний марафон, по кілька разів на день, щодня. Наша дружба розвинулася у щось значно глибше… і дуже складне. Джон був майже на чотирнадцять років старшим від мене і, крім СМР, мав інші серйозні проблеми зі здоров’ям. У мене ж – СМР та
Місто на заході штату Флорида.
Короткі штани, завдовжки приблизно до середини гомілки.
