час недільної вистави «Ернест рятує Різдво». Після обіду він запросив її до себе додому. Будинок був просторий, у колоніальному стилі, гарно умебльований, у сірих тонах, розташований у мальовничому місці, серед п’яти гектарів лук та лісів. Усе було настільки гармонійним, що жінку охопило справжнє блаженство. Їй хотілося співати й танцювати.
Після вечері в його будинку жінка запитала, чи можна їй спекти різдвяне печиво разом із його дітьми.
І тут починається перша сцена.
Чоловік знову з’являється у дверях і уважно вивчає сліди борошна на підлозі кухні.
– Тату, – каже дівчинка, – подивися на це печиво! Я зробила його для тебе!
Він підходить і дивиться на печиво, яке настільки вкрито присипкою і прикрасами, що ледве можна розгледіти форму Санта-Клауса. Хоча за дорослими стандартами таке печиво і неїстівне, але це мрія шестирічної дитини. Брови чоловіка здивовано вигинаються, а потім опускаються. Він повертається до дочки.
– Ти впевнена, що тут достатньо присипки? – питає він.
Вона хихикає.
– Хіба не гарно?
– Це шедевр. А ти так старанно прикрашала його, що, гадаю, і маєш його з’їсти.
Одразу ж у склянках з’являється молоко. Багато печива з’їдають, і ще чимало лишається на потім. Коли настає час укладатися в ліжко, діти миються і перевдягаються в чисті піжами. Поки жінка прибирає на кухні, чоловік читає дітям на сон. Пізніше дорослі усамітнюються у вітальні, де в каміні танцює вогонь. Вино в келихах, чоловік і жінка п’ють за успішний вечір.
– Це вперше в житті вони пекли печиво, – каже чоловік жінці, яка лежить поруч на дивані. – Коли померла їхня мама, вони були ще зовсім малі.
Обійнявшись, вони розмовляють – або мовчать, – доки вогонь не починає жевріти.
Після двадцяти років шлюбу мій чоловік і досі вважає, що його підставили: ніби я знала, що, аби привабити його, маю лише приготувати різдвяне печиво разом із його дітьми. Таке радісне заняття спричинило святкову атмосферу, і він зрозумів, що я – жінка, про яку він мріяв, а його важкі роки батька-одинака скінчилися. Усе, що він міг зробити, – це щиро закохатися в мене. А я в нього. Решта, як-то кажуть, історія.
17
Та, якої ніколи не було
Краще кохати й утратити, аніж узагалі ніколи не кохати.
Це був чудовий весняний день, четвер, десь о пів на шосту вечора. Я сидів у внутрішньому дворику ресторану навпроти зупинки потягів і чекав на Мері. Кожні кілька хвилин прибувала нова партія приїжджих. Нескінченні хвилі пасажирів добряче відвертали мою увагу від армії метеликів у животі. Я не звик хвилюватися, але мені було неспокійно перед першим побаченням із дівчиною, яку я не хотів пам’ятати і ніколи не зможу забути.
За тиждень до цього я вперше побачив Мері після коледжу, тобто після
