тому, що я розумітиму, що вона заслуговує на найкраще з того, що я можу їй запропонувати; жінка, чиє щастя для мене буде таким же важливим або важливішим за власне.
Врешті-решт ми розійшлися, а я думав: чому впродовж тих двох років у наших стосунках була то пристрасть, то охолодження? Чи тому, що я недостатньо наполегливо пояснював, чого хотів? Чи тому, що ми обоє боялися довіряти одне одному, а в серйозних стосунках відповідальність є невід’ємною частиною? Можливо, мої інстинкти мене підводили і вона ніколи не відчувала до мене того, що відчував до неї я. Якою б не була причина, мої почуття до неї не змінилися. Якимсь дивним чином мені взагалі все одно, через що ми розійшлися; для мене важливо, щоб вона була щаслива і в безпеці. Як би я не хотів бути тим, хто змушує її посміхатися, я вже радітиму з того, якщо знатиму, що вона завдяки комусь посміхається і той «хтось» шанує її (як вона на те й заслуговує).
Хоча наші стосунки скінчилися інакше, ніж я хотів, я отримав цінний урок. Чесно кажучи, хоча я називав Мері «та, яка пішла», страхи і сумніви, які зрештою нас розлучили, зробили її «тією, якої ніколи не було».
І хоча я б хотів повернути час і змінити плин наших стосунків, я ні про що не шкодую. Я прислухався до свого серця, і, хоча Мері ніколи не відповідала мені повною взаємністю, вона все одно заслуговувала на мою любов, яку я віддавав їй. Я зрозумів, що, коли в житті з’являється така особлива людина, як Мері, треба заради себе і неї класти на карту все своє життя. У протилежному разі ви дозволите своїм страхам обмежити своє майбутнє і залишитеся лише зі спогадами про «ту, яка пішла» або, ще гірше, про «ту, якої ніколи не було».
18
Веселка
І коли він говорив про пізнання, я подивився вгору і побачив різнокольорову веселку, що з’явилася наді мною.
1995-й був паскудним роком: у серпні помер мій чоловік, із яким ми пробули в шлюбі сорок вісім років, а чотири місяці по тому померла моя мама. Після десяти років піклування про чоловіка і матір, що я мала тепер робити? Нескінченно довго тяглися дні і ночі на самоті. Мій розум постійно був заповнений темними і похмурими думками. Якщо я засинала, то мені снилися кошмари. Одного дня місцевий пастор запросив мене до групи підтримки тих, хто втратив близьких. Я неохоче пішла і познайомилася з людьми, які ділилися своїми почуттями й розповідали, як їм удається впоратися з труднощами. Зрештою, щоб позбутися депресії, яка нависала наді мною, я вирішила трохи помандрувати. Я не ризикувала подорожувати одна, тож узяла із собою чотирьох онучок-підлітків. Чарівної червневої сонячної днини ми піднялися на борт корабля «Nieuw Amsterdam» у Ванкувері й рушили до Аляски. В одній каюті були дві старші сестрички, а в іншій – я з двома меншими.
Щоранку я прокидалася раніше за дівчат, прогулювалася палубою і милувалася довколишніми краєвидами. Ми з онучками брали участь у всіх програмах на борту корабля, приєдналися до
