веселку Ною? – запитала я.
– Не знаю, – відповіла вона, – але, якщо на наступному колі веселка лишиться на небі, я вважатиму, що це знамення.
Наша веселка продовжувала освітлювати небо на наступних наших прогулянкових колах і почала тьмяніти лише тоді, коли ми зайшли всередину каюти на сніданок. Ми їли в тиші, і я відчувала себе найбільш спокійною за всі минулі тижні.
Увесь день я провела на палубі, любуючись льодовиками, блакиттю і зеленню криги з різних десятиліть і навіть геологічних періодів. Літній день був теплим, небо – чистим і блакитним, вода – як дзеркало. Усе було як на картині, і лише зрідка цю ідилію порушували видри, що грайливо плескалися в океані. Над десятиповерховою палубою височіли крижані стіни, а їхня краса вкотре демонструвала Господню велич.
Коли ми припливли до міста Кетчикан, я зателефонувала своєму знайомому Келу, але про знамення не згадувала. Він був привітний і запропонував зустріти мене в аеропорту. Кел раніше працював інженером, а тепер на пенсії був завзятим теслярем і велосипедистом, який полюбляє подорожувати. З покійною дружиною в нього такої можливості не було через її хворобу, так само як і я не могла подорожувати через хворобу мого чоловіка.
Коли я повернулася з круїзу, Кел почав частенько заходити до мене додому, і невдовзі я зрозуміла, що маю до нього глибокі почуття. Але я ніяк не могла якось визначити наші стосунки, доки ввечері мені не подзвонила дочка. Коли я розповіла, що вечеряла з Келом, вона вигукнула:
– Мамо! Ти ніколи не говорила, що зустрічаєшся з кимось!
Голос у неї був радісний.
До кінця того року ми відвідували театральні вистави і балет, подорожували місцевими парками на його «Понтіаці». Кел часто дарував мені квіти, він був дуже уважним. У січні Кел опустився на одне коліно і освідчився мені. Я відповіла «так». Після консультації з пастором ми призначили дату весілля на квітень, продали наші будинки й купили один спільний. За підготовкою до нашого весілля наглядало пильне око пастви, деякі парафіяни влаштували нам прийняття із врученням весільних подарунків. Щасливі, ми запросили всю паству на святкову церемонію.
Весна 1997 року в Теннессі була прекрасною. Багряники і кизил для наших гостей із півночі були спражнім дивом, а магнолії й азалії цвіли малиновим і білим цвітом. На весілля з віддалених куточків країни прилетіло семеро наших дітей; із Середнього Заходу приїхали сестри Кела зі своїми родинами; з Огайо і Міссурі – двоє його двоюрідних братів. З іншого кінця штату приїхав брат мого покійного чоловіка з дружиною.
У день нашого весілля трохи дощило, але під час самої церемонії вже світило сонце. Коли мій брат супроводжував мене до церкви, ми обоє милувалися яскравою веселкою на сході неба. Можливо, я сумнівалася, що веселка в Льодовиковій бухті була знаменням, але я твердо вірю, що веселка на нашому весіллі була Господнім благословенням.
З Келом ми
