style="font-size:15px;"> – Мамо, ти сьогодні гарно пахнеш, – сказав я.
– Ти так говориш, ніби в інші дні я пахну погано? – запитала вона.
– Ні, я просто кажу, що запах приємний. Ти чекаєш на когось особливого?
Вона засміялася.
– Ах ти ж дурнику.
Вероніка тицьнула мене в ногу.
– Ой, – промовив я, – де ж мої манери? Мамо, це Вероніка.
Мама пильно подивилася на неї, стиснувши губи.
– Господи милосердний, – сказала вона, – ця дівчина напівготовий маленький пончик, і хлопець має вкритися тефлоном, аби вона не пристала до його пательні.
Я зашарівся і промовив:
– Мамо, пригальмуй.
Вероніка звела на мене довгий і проникливий погляд.
– «Пригальмуй?» – запитала вона. – Ти щойно сказав «пригальмуй»? – Я відчув, як почав бліднути.
Ми пройшли крізь кухню, де готувалася вечеря. На всіх чотирьох конфорках стояли казанки, цокав таймер, а кожен дюйм столу був укритий їжею.
Однак Вероніку це не вразило. На її обличчі було написано: «Під цим дахом мешкає на сто відсотків біла родина, яка, імовірно, походить від шлюбів між двоюрідними братами й сестрами».
Наша вітальня була оформлена в стилі «смітник». Кам’яний камін, кавовий столик із примірниками журналів про риболовлю та полювання, а над каміном висіла голова оленя. Навпроти телевізора спав батько, збоку схожий на корову, яку накачали седативними препаратами.
– Вставай, Арнольде! – гукнула мама. – У нас гості.
– Я встав, – пробурмотів тато, виймаючи з кишені вставну щелепу.
Батько був одягнений як для вечері. І для роботи, якщо доведеться. На ньому була синя сорочка з рукавами, які наче відірвало динамітом, джинси і грубі чорні черевики – він усюди носив таке вбрання.
Я зайшов до кухні перевірити, як там вечеря. Коли я повернувся, Вероніка з татом щось завзято обговорювали.
– То чим ви заробляєте на життя, містере Геблі? – запитала вона.
– Я лісоруб.
«О ні, – подумав я. – Зараз почнуться проблеми». Я відчув, як усередині все почало перевертатися догори дриґом, як «Титанік».
– Лісоруб? – перепитала вона. – Це правда?
Батько знизав плечима.
– Це не таке вже й велике діло. Воно й наполовину не таке захопливе, як звучить.
З кухні вийшла мама, тримаючи в руках довгу виделку.
– Не давай йому себе збити з пантелику, дорогенька, – сказала вона. – Цей чоловік обожнює рубати дерева. Він зайде так далеко, що зрубає все до останнього деревця, якщо його не спинити.
Посмішка Вероніки була схожа на свіжий шрам на місці рани.
– То ви говорите, до останнього деревця?
– О, я люблю запах тирси, – сказав тато. – До того ж хтось має рубати дерева, доки ті кляті захисники природи не прикриють це діло.
І це спрацювало. Не сказавши нічого, Вероніка схопила свою куртку
