керамічну підставку для квітів, облямовану слониками – а я давно говорю, що в нашій квартирі не вистачає квітів. Тож цю красу я теж купую. Усього за п’ятнадцять фунтів. Ярмарки ремеслярів – вигідна штука, правда? Туди йдеш упевнена, що там буде суцільний мотлох, але зрештою завжди знаходиш там хоч щось потрібне.
Мама теж дуже вдоволена – знайшла пару свічників для своєї колекції. Вона колекціонує свічники, підставки для грінок, керамічні глечики, скляних тварин, візерунки для вишивання і наперстки (хоча, як на мене, наперстки не можна вважати справжньою колекцією, адже вона замовила їх цілий набір, та ще й зі скринькою для зберігання, за оголошенням у журналі «Недільні новини», але вона цього нікому не розповідає. Насправді мені теж не варто було б про це згадувати).
Хай там як, ми обидві, досить задоволені, вирішуємо випити по чашечці чаю. І, вже виходячи з ярмарку, йдемо повз один із тих безнадійно нудних столиків, до яких зазвичай ніхто навіть не наближається, хіба що іноді якийсь добряга погляне мигцем і чимскоріш чимчикує далі. Здається, бідоласі за тим столиком страшенно сумно, тож я спиняюся подивитися. Так, недарма тут нікого немає. Він продає дерев’яні миски якоїсь дивної форми, і так само дивно обтесане столове начиння. На біса комусь можуть знадобитися дерев’яні ножі й виделки?
– Гарненька! – весело кажу я, беручи в руки одну з мисок.
– Деревина яблуні, ручна робота, – пояснює він. – Тиждень на неї витратив.
Ну, як на мене, він просто змарнував цей тиждень. Та посудина безформна, потворна, із деревини якогось бридотно-коричневого кольору. Але коли я простягаю руку, щоб поставити її назад, він дивиться так знедолено, що мені стає його шкода, і я перевертаю ту штуку, щоб поглянути на ціну. Якщо вона коштує якісь копійки – куплю її. Але її ціна виявляється вісімдесят фунтів! Я показую її мамі, і вона ледь помітно кривиться.
– Саме цей екземпляр було минулого місяця представлено в «Ель Декорейшен», – із сумом каже чоловік і дістає вирізану із журналу сторінку. Почувши ці слова, я просто завмираю на місці. «Ель Декорейшен»? Він жартує?
Таки не жартує. На кольоровій сторінці – фото кімнати, майже порожньої: лише замшеве крісло-мішок і невисокий столик, а на ньому – дерев’яна миска. Я розглядаю зображення, не вірячи власним очам.
– Тобто саме ця? – перепитую я, намагаючись хоч трохи стримувати захват у голосі. – Саме ця миска? – він киває, і мої пальці міцно вчіпляються в миску. Повірити не можу. Я тримаю штукенцію, представлену в «Ель Декорейшен». Це ж просто неймовірно круто! Я раптом почуваюся страшенно модною та стильною – шкода, що я не в білих лляних штанах, а волосся не зализане назад, як у Ясмін Ле Бон – тоді образ був би довершений.
Укотре пересвідчуюся, що в мене хороший смак. Хіба ж не саме я помітила цю миску… даруйте, цей елемент декору? Не я відзначила його якість? Я вже уявляю, як ми цілком змінимо нашу вітальню, підлаштуємо під нього весь дизайн – мінімалізм і пастельні кольори. Вісімдесят фунтів. Це взагалі не ціна для такого взірця стилю, що існує поза часом.
– Я
