Шопоголік. Софи Кинселла
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Шопоголік - Софи Кинселла страница 18
– М-м-м-м, – мугикаю я, уважно вивчаючи заголовок листа. «Флаґстафф Лайф»… Я точно щось чула про них, зовсім нещодавно. Хто такі ці «Флаґстафф Лайф»? А, точно! Це вони влаштували ту вечірку із шампанським у «Сохо-Сохо». Еллі нахлебталася того шампанського й чіплялася до Девіда Солсбері з «Таймз» із балачками про кохання. Узагалі-то вечірка вдалася бомбова. Одна з найкрутіших.
– Ця компанія має хорошу репутацію? – питає Мартін.
– Безумовно, – відповідаю я. – Вони дуже авторитетні в нашій царині.
– Ну, тоді, – вдоволено говорить Мартін, – мабуть, варто дослухатися до їхньої поради. Треба рухатись уперед!
– Так, без руху успіх неможливий, – кажу я своїм професійно поставленим голосом. – Але ж це лише один погляд.
– Ну що ж, – Мартін перезирається з Дженіс. – Якщо Бекі вважає, що це гарна думка…
– Ну, може, мене й не варто слухати! – спішно додаю я.
– То її, звісно ж, варто послухати! – продовжує Мартін, посміюючись. – Це ж фінансовий експерт.
– Ти знаєш, Том іноді купує ваш журнал, – заводить своєї Дженіс. – Не те щоб у нього зараз було багато грошей, іпотека й усе інше… Але він дуже гарної думки про твої статті! Він каже…
– Це просто чудово! – перебиваю я її. – А зараз даруйте, я дуже поспішаю. Рада була побачити вас. Переказуйте вітання Томові!
Я так поспішаю до будинку, що збиваю коліно об одвірок. А потім відчуваю легку провину. Варто було хоча б нормально попрощатися. Але чесне слово! Якби я почула ще хоч би слово про недоумка Тома і його придуркувату кухню, я просто збожеволіла б.
Утім, коли сідаю дивитися Національну лотерею, я вже зовсім про них забуваю. Ми чудово повечеряли – курятиною по-прованськи з «Маркс та Спенсер», випивши пляшку доброго «Піно Ґриджо», яку я привезла із собою. Я знаю, що та прованська курка куплена в «Маркс та Спенсер», бо я й сама не раз купувала її там. Упізнаю сушені на сонці помідори, оливки та й усе інше. Але мама, звичайно, однаково доводить, що приготувала її лише зі свіжих продуктів, за власним рецептом.
Не розумію, чому вона із цим так морочиться. Усім узагалі байдуже, до того ж ця вечеря лише для нас із татом. І зрештою, чудово видно, що на нашій кухні не буває сирих продуктів. Є купа порожніх картонних коробок, багато готових страв – і жодних перехідних етапів. І все ж таки мама нізащо не визнає, що купує готові страви, навіть коли це загорнутий у фольгу пиріг. Тато їсть ті пироги, начинені пластиковими грибами та политі липким соусом, і говорить із незворушним обличчям: «Яка смакота, кохана». А мама посміхається у відповідь, щиро задоволена собою.
Але сьогодні ми вечеряємо не фольгованим пирогом, а куркою по-прованськи. (Чесно кажучи, як на мене, вона справді схожа на приготовану вдома, хоча навряд чи хтось сам так дрібнесенько нарізав би червоний перець, правда ж? У людей зазвичай є важливіші справи.) Хай там як, але ми її доїли, запиваючи щедрими ковтками «Піно Ґриджо»; у духовці запікається шарлотка – і я мимохідь пропоную всім разом піти подивитися