три!
Що?
– Моя улюблена тварина – це фламінго, бо він рожевий, пухнастий і в нього довгі ноги. – Дівчина на стільці раптом скидає одну довжелезну, до блиску виголену ногу з іншої, і глядачі просто шаленіють. Я отетеріло дивлюся на неї. Що відбувається? Чому ми дивимося «Побачення наосліп»?
– Раніше це шоу було досить цікавим, – каже мама. – Але тепер зовсім скотилося.
– Тобі ця маячня здається цікавою? – недовірливо перепитує тато.
– Послухай, тату, а ми не могли б перемкнути назад на…
– Я не говорила, що воно цікаве зараз. Я сказала…
– Тату! – я намагаюся говорити без паніки в голосі. – Ми б могли просто ненадовго знову ввімкнути Бі-Бі-Сі1?
«Побачення наосліп» зникає, і я полегшено зітхаю. Наступної миті на екрані з’являється серйозний чоловік у костюмі.
– Поліціянтам варто було б звернути увагу, – розповідає він гугняво, – що свідки були недостатньо…
– Тату!
– Де наша телепрограма? – нетерпляче каже він. – Десь має бути щось цікавіше за це.
– Є лотерея! – я ледь не кричу. – Я хочу подивитися лотерею!
– Навіщо тобі та лотерея? У тебе є квиток?
Я на мить замовкаю. Щоб стати таємним переможцем, не можна нікому розповідати, що я купила квиток. Навіть своїм батькам.
– Ні! – кажу я, посміюючись. – Я просто хочу подивитися на Мартін Маккаетчен.
Мене огортає величезне полегшення – лотерея знову на екрані, і Тіффані співає пісню. Я зручно вмощуюся на канапі, поглядаючи на годинник.
Ні, взагалі-то я розумію, що те, чи дивитимусь я розіграш чи ні, не вплине на мої шанси на перемогу, але хіба ж я хочу проґавити цю чарівну мить? Можете вважати мене божевільною, але я відчуваю, що, коли дивитимуся, зможу через екран установити зв’язок із кульками, потоваришувати з ними. Я дивитимусь, як вони шалено крутяться в лототроні, і подумки підтримуватиму свої переможні номери. Це неначе вболівати за команду. Команда 1 6 9 16 23 44.
Хоча числа ніколи не випадають у правильному порядку. Команда 44 1 23 6 9 16. Може бути. Або Команда 23 6 1 …
Раптом лунають оплески – Мартін Маккаетчен закінчила співати. Боже мій. Це от-от станеться. Моє життя от-от зміниться.
– Лотерея стала страшенно комерційною, правда ж? – каже моя мама, доки Дейл Уїнтон веде Мартін до червоної кнопки. – Це просто стидовисько…
– Тобто як це лотерея стала комерційною? – перепитує тато.
– Люди грали в лотерею, бо хотіли підтримати благодійні організації.
– Нікого вони не хотіли підтримати! Не мели дурниць! Нікому та благодійність на фіг не здалася. Усі думають лише про себе коханих. – Тато махає пультом на Дейла Уїнтона, і екран згасає.
– Тату! – скиглю я.
– То по-твоєму всі байдужі до благодійності? – каже мама.
– Я
