їх рішуче рвонув на себе кремезний ад’ютант Фоша.
Усередині справді було майже темно. Трохи призвичаївшись, Поль розгледів стіл, кілька стільців та якісь шафи. Певно, Леон вирішив зустрітися з ним у конторі дрібного торговця на рибному ринку. Та й сморід підтверджував цей здогад. Утім, ставити питання Поль не мав наміру. Леон йому давно не подобався, а зараз узагалі поводився не як ад’ютант, хай і наділений довірою шефа, а як щонайпихатіший работорговець.
– Отож ви – торговий представник, доправляєте в Одесу зразки наших славетних парфумів. У місті зараз відбувається чортзна-що, влада змінюється мало не щотижня, але коштовні парфуми, як і раніше, мають попит.
Поль кивнув. І про парфуми, і про Одесу він знав не менше від Леона. Та згадувати про це зараз не вважав за потрібне. Нехай хлопчина потішиться.
– Далі… Передайте на словах, спробуйте запам’ятати дослівно.
Поль усміхнувся і знову ні пари з уст – він мав фотографічну пам’ять. Навіть завитки почерку міг би повторити і за день, і за рік. «Який же цей вискочень усе-таки недалекий. Ну та нехай».
Він розгорнув записку і прочитав її у світлі самотньої свічки, яку запалив, увійшовши, Леон. Зачекав хвилину і ще раз поглянув на декілька коротеньких рядків, назавжди закарбовуючи їх у пам’яті.
– В Одеському порту вас зустріне чорнявий молодик років тридцяти, у костюмі. Це Олекса Савицький. У нього тоненькі чорні вуса. Він попросить у вас прикурити.
– Він знає, який я на вигляд?
– Так, йому передадуть ваш детальний портрет.
– Що ж, гаразд. Мені все зрозуміло.
– Пароплав вирушає за дві години. Багаж уже у вашій каюті, ось квиток.
Поль підніс записку до свічки і кинув на срібний таріль, що, мовби навмисне, стояв поряд.
– А непогано просуваються справи у вашого недопитливого знайомого. Ходімо, Леоне. Не варто затримуватись.
Розділ 3. Одеса, листопад 1917-го
– Перепро-о-ошую, мосьє, чи не бажаєте «Шустовського»? Недорого. – До високого сухорлявого пана, що тільки-но опустився на лавку в Миколаївському саду, підійшов ґевал.
– Геть, телепню, – прошипів пан. – Від тебе тхне якоюсь поганню, а не «Шустовським».
Ґевал посміхнувся – від нього могло «тхнути» хіба одеколоном «Прекрасна Франція», що його виробляли не на Малій Арнаутській, як варто було б очікувати, а далеко звідси. Ґевал контрабандних товарів терпіти не міг, а те, що виготовляли на згаданій вулиці його рідної Одеси, і до рук би не взяв. Пароль, звісно, звучав дуже дивно, але такі слова навряд чи вразили б когось із мешканців Південної Пальміри.
Півтора місяця тому, на початку жовтня, Одеса офіційно перейшла під владу Центральної Ради і влилася до складу Української Республіки. Проте на кожній вулиці, та ледь не в кожному дворі влада була «своя» – кожен одесит обирав її за власним смаком. І тому воював на смерть із сусідами, що мали інакші політичні погляди. В умовах війни всіх з усіма гайдамаки спробували запровадити
