впізнати – ви прекрасні, мов принцеса з казки…
Софія не придумала відповіді й визнала за краще змінити тему.
– А ваш молодший брат теж тут?
– Так, звісно, адже наша матінка – одна з пань-опікунок. І дуже дбайливих, мушу сказати. Батько навіть гнівався на неї за таке старанне служіння чужим дочкам…
– Та ви жартуєте, – мимовіль розсміялася Софія. – Генерал гнівався на вашу матінку? Я навіть уявити собі такого не можу. Вони ж просто ідеальна пара. Якими були й мої батьки, поки тато не помер.
– Не будемо сьогодні про сумне, мила Софіє. Адже це ваше свято, перший ваш бал.
– Так, маєте слушність, Олексо. Але де ж Андрій?
– Та он він, подивіться, веде в танці вашу подругу.
Андрій і справді вів у полонезі Тамару. Це видовище чомусь неприємно штрикнуло Софію. Та вже наступної миті вона забула і про Андрія, і про подругу – полонез скінчився, і Олекса, вклонившись, поцілував їй руку.
– Не треба…
– Софіє, прошу вас, вислухайте мене…
Та Софії не хотілося зараз нічого слухати, хоча Олександр говорив дуже серйозно.
– Ах, друже мій, тут так задушливо. Може, ходімо на терасу?
– Як хочете. Хвилинку, я наздожену вас.
У залі справді було задушливо. Софія із задоволенням буквально пила свіже червневе повітря і милувалася густо-синім вечірнім небом, на якому спалахували яскраві літні зорі.
– Точно як минулого літа, – пробурмотіла дівчина.
– Ви маєте слушність, люба моя, – пролунав позаду голос Олекси. – І нарешті я можу сказати те, що мріяв сказати вам ще минулого літа.
– Не треба, Олександре…
– Софіє, прошу, вислухайте мене. Я людина військова, не люблю невизначеності. Мої мрії, як мрії будь-якого чоловіка, прості: власний будинок, дозвілля, присвячене звичайним радощам життя, родина. Та часи зараз неспокійні. І про прості мріяння можна забути. У будь-якому разі, Софіє, знайте, що для мене немає нікого кращого від вас. І якщо на те воля наших батьків…
– Так от ви де сховалися, – вибіг на терасу Андрій.
– Ох, братику, як же ти невчасно… – упівголоса пробурмотів Олександр.
Проте Софія зраділа появі Андрія й із задоволенням відповіла:
– Лише на хвилинку вийшли, Андрію. Як вам наш бал? Як Тамара?
Юнак розсміявся і тільки махнув рукою.
Бал відгримів уже місяць тому, й інститутки роз’їхалися по оселях. Декілька днів дівчина просто оговтувалася, знову звикаючи до рідних стін, цокання настінного годинника у вітальні, тихого співу піаніно, коли його торкалися пальці матінки… Та невдовзі повернулися в її життя подруги й кавалери.
І занепокоєна матінка почала заводити із Софією розмови, яких дівчина слухати не хотіла.
– Софійко, чи не варто тобі придивитися до Олександра?
– О Господи,
