знову підняв очі на жінку під вуаллю, людських тіл під її ногами побільшало. Тепер їх уже сотні, може, тисячі, декотрі були й досі живі, вони звивалися в агонії, помираючи страхітливою, немислимою смертю: їх спопеляв вогонь, поглинали фекалії, вони гинули, пожираючи одне одного. Він чув їхні сумні стражденні зойки, що розліталися понад водою.
Жінка рушила до нього, випроставши тендітні руки так, наче благала про допомогу.
– Хто ти?! – знову вигукнув Ленґдон.
У відповідь жінка повільно підняла руку до голови і зняла вуаль, що затуляла її обличчя. Вона виявилася напрочуд гарною, однак старшою, аніж Ленґдону спочатку здалося: за шістдесят, статечна й сильна, наче статуя, не підвладна часу. Жінка мала мужнє підборіддя, очі, які наче дивилися з глибини душі, і довге сріблясто-сиве волосся, що каскадом кучерів спадало їй на плечі. На шиї в неї висів амулет із лазуриту – змія, що обвилася довкола жезла.
Ленґдону здалося, що він її знає… і довіряє їй.
Але ж звідки він її знає? І чому довіряє?
Ось жінка показала на чиїсь дві ноги, що, конвульсивно сіпаючись, вистромилися з-під землі стопами догори; вочевидь, вони належали бідоласі, якого свого часу поховали головою вниз, закопавши по пояс. На блідому стегні того чоловіка виднілася єдина літера – R.
«R? – подумав Ленґдон, вагаючись. – Це що… Роберт2, чи як? Це що – я?»
Та з обличчя жінки зрозуміти що-небудь було неможливо.
– Шукай – і знайдеш, – повторила вона.
Раптом вона почала випромінювати біле світло… воно ставало дедалі яскравішим. Усе її тіло сильно завібрувало, а потім вона вибухнула з громовим гуркотом, розлетівшись на тисячі скалок світла.
Ленґдон рвучко сіпнувся й прокинувся від власного крику.
Кімнату заливало яскраве світло. Він був сам. У повітрі висів гострий запах медичного спирту, і десь тихо дзижчав апарат штучного кровообігу, попискуючи в унісон із його серцем. Ленґдон спробував поворухнути правою рукою, але різкий біль зупинив його. Він зиркнув униз і побачив крапельницю, що впилася в шкіру його передпліччя.
Пульс Ленґдона пришвидшився, і апарат, підтримуючи ритм, запищав частіше.
«Де я? І що зі мною трапилося?»
У його потилиці пульсував тупий біль. Ленґдон обережно потягнувся вільною рукою й помацав голову, намагаючись визначити, звідки йшов біль. Під скуйовдженим волоссям він виявив тверді шишечки швів; їх було з десяток, і їх вкривали шкірочки засохлої крові.
Ленґдон заплющив очі, намагаючись пригадати нещасливий випадок.
І не пригадав нічого. Повна порожнеча.
«А ти поміркуй».
Та однаково лише темрява.
У кімнату поспіхом увійшов чоловік у медичному халаті, явно стривожений пришвидшеним ритмом серцевого монітора Ленґдона. Він мав кудлату бороду, кущасті вуса та добрі очі, які випромінювали задумливий спокій із-під густих брів.
– Що… сталося? – ледь вичавив із себе Ленґдон. – Зі мною трапився якийсь нещасливий випадок?
Бородань
Robert (
