того, що з вами трапилося. І перш ніж із кимсь розмовляти, гадаю, вам не завадило б спочатку дізнатися про всі факти. На жаль, мені здається, ви ще недостатньо зміцніли, щоб…
– Які факти?! – прискіпливо спитав у неї Ленґдон, щосили намагаючись випрямити спину й вмоститися вище. Голка крапельниці боляче встромилася в його руку, і професорові здалося, що його тіло важить кілька сотень фунтів. – Усе, що мені відомо, – це те, що я перебуваю у флорентійському шпиталі і що коли тут опинився, то увесь час повторював фразу «Дуже вибачаюсь».
Раптом у Ленґдона з’явилася лячна думка.
– Може, я став винуватцем автомобільної пригоди? – спитав він. – Може, я комусь заподіяв шкоду?
– Ні, ні, – запевнила його лікарка. – Гадаю, що ні.
– Тоді що ж трапилося?! – настирливо спитав Ленґдон, змірявши обох лікарів розлюченим поглядом. – Я маю право знати, що відбувається!
Запала довга тиша, а потім лікар Марконі неохоче кивнув молодій колезі. Лікарка Брукс шумно зітхнула й підійшла до ліжка Ленґдона.
– Гаразд, я розповім вам те, що мені відомо, а ви мовчки й спокійно вислухаєте, домовилися?
Ленґдон кивнув, і цей рух голови знову спричинив гострий біль, який віялом розійшовся по його черепній коробці. Та професор не зважав на нього, нетерпляче чекаючи відповіді на своє запитання.
– Ну, по-перше, ось що… Рана на вашій голові не була спричинена нещасливим випадком чи автокатастрофою.
– Що ж, уже легше.
– Та не зовсім. Насправді вашу рану спричинила куля.
Серцевий монітор Ленґдона пришвидшено запищав.
– Перепрошую?!
Лікарка Брукс заговорила швидко, але впевнено:
– Об маківку вашої голови чиркнулася куля, і, скоріш за все, це призвело до контузії. Вам дуже пощастило, що ви не загинули. Якийсь сантиметр нижче, і… – Вона скрушно похитала головою.
Ленґдон отетеріло витріщився на неї. «Хтось вистрелив у мене?»
Раптом звідкись почулися сердиті голоси, почалася якась сварка. Здавалося, той, хто навідався до Ленґдона, не надто хотів чекати. Майже одночасно професор почув, як важкі двері в дальньому кінці коридору з гуркотом розчинилися. І побачив, як до палати наближається якась постать.
То була жінка, вдягнена в чорну шкіру. Гарна й сильна, вона мала темне, зібране в короткі шипи волосся. Рухаючись із надзвичайною легкістю, наче її ноги не торкалися землі, жінка прямувала до палати Ленґдона.
Не вагаючись ані секунди, лікар Марконі став на порозі, заступаючи їй шлях.
– Ferma! (Зупиніться!) – скомандував він, виставивши вперед долоню, наче полісмен.
Незнайомка, не вповільнюючи ходи, дістала пістолет із глушником, націлила його в груди лікареві Марконі й вистрелила чергою.
Почулося сичання пострілів.
Ленґдон із жахом дивився, як лікар Марконі незграбно позадкував до палати і, вхопившись за груди, упав додолу, а на його білому халаті розпливлися плями крові.
Розділ 3
За
