до останніх образів, які міг пригадати: він іде сам-один у прохолодній темряві університетського містечка в Гарварді, щоб прочитати вечірні суботні лекції. – Це було два дні тому?! – Професор спробував пригадати хоч що-небудь, що трапилося під час лекцій чи опісля них, і гостре відчуття паніки охопило його. – Я не можу пригадати нічого». Серцевий монітор знову пришвидшено запищав.
Лікар Марконі почухав бороду й заходився налаштовувати медичне приладдя, а лікарка Брукс знову всілася поруч із Ленґдоном.
– Ви видужаєте, усе буде нормально, – запевнила вона його лагідним і тихим голосом. – Ми діагностували у вас ретроградну амнезію, якою вельми часто супроводжуються травми голови. Можливо, ваші спогади кількох останніх днів будуть сплутаними або взагалі відсутніми, але ваш мозок не зазнав непоправної шкоди. – Вона зробила невеличку паузу. – Ви пам’ятаєте моє ім’я? Я вам його сказала, коли увійшла.
Ленґдон на мить замислився.
– Сієнна. Лікарка Сієнна Брукс.
Жінка всміхнулася.
– Ось бачите. У вас уже накопичуються нові спогади.
Біль у голові Ленґдона був майже нестерпний, а поле його периферійного зору залишалося розмитим.
– А що… що сталося? Як я сюди потрапив?
– Гадаю, вам слід відпочити, і, можливо…
– Як я сюди потрапив? – наполегливо спитав він, і апарат серцевого моніторингу знову пришвидшено запищав.
– Гаразд, тільки намагайтеся дихати вільно й розслаблено, – погодилася лікарка Брукс, обмінявшись із колегою бентежними поглядами. – Я розповім. – І вона мовила підкреслено серйозним тоном: – Пане Ленґдон, три години тому ви зайшли, погано тримаючись на ногах, до відділення невідкладної допомоги й майже одразу зомліли; із рани на вашій голові сочилася кров. Ніхто й гадки не мав, хто ви і як сюди потрапили. Ви щось мимрили англійською, тому лікар Марконі попрохав мене допомогти йому. Я приїхала сюди з Англії в академічну відпустку.
Ленґдону здалося, що він прокинувся всередині картини Макса Ернста3. «Якого біса я опинився в Італії?» Зазвичай Ленґдон приїздив сюди в червні раз на два роки, щоби взяти участь у мистецькій конференції, але нині березень.
Заспокійливе вже діяло сильніше, і йому здалося, наче земне тяжіння дужчає з кожною секундою, намагаючись протягнути його донизу крізь матрац. Ленґдон пручався цій силі, натужно підводячи голову й силкуючись не заснути.
Лікарка Брукс схилилася над ним, зависнувши в повітрі, наче янгол.
– Благаю, пане Ленґдон, – прошепотіла вона. – Травма голови є надзвичайно вразливою впродовж першої доби. Вам треба відпочити, інакше заподієте собі серйозної шкоди.
Раптом у динаміку внутрішнього радіо затріскотів чийсь голос.
– Лікарю Марконі?
Бородань натиснув на кнопку й відповів:
– Sì?
Голос у динаміку швидко заговорив італійською. Ленґдон не второпав, про що йшлося, але побачив, як лікарі обмінялися здивованими
Художник-авангардист, один із провідних сюрреалістів і засновників техніки колажу.
