поважати його ритми, відбувається декомпенсація, а відтак – зменшення людських сил… На все це слід було б зважати у вихованні, починаючи з ясел. Але нічого цього не роблять: людина відчуває брак інформації, цей брак підтримується замовчуванням у школі, повним невіданням реальності й нездатністю сприйняти те, що відбувається з її тілом… Це призводить до повної зневіри в себе.
У тому, як зображають дитину пластичні мистецтва, а також у літературі про дитину виразно помітно, що практично до нашого століття тіло відокремлювали від душі. Усе підлягало кодифікації: «дух» формувався на кшталт мозку, а про тіло забували (якщо не навантажували його всіма гріхами й недоліками… усім, що було згубне й негативне). Тілом нехтували, його витісняли, окрім тих випадків, коли його лупцювали батогом або палицею, забороняли рухатися. Природну діяльність тіла вважали ницою, вона немовби ображала високий чистий дух, принижуючи людську гідність. Але, попри це, у французькій культурі ми мали впливового провідника й напутника, який міг бути володарем дум і творцем словника навіть у найменших – це Франсуа Рабле. За допомогою мови він сублімує все, що стосується тіла, їжі, і водночас усе, що є найбільш трансцендентне, бо, як не крути, а його герой Ґарґантюа народжений «від» вуха Ґарґамель – саме «від вуха», а не «з вуха» матері. Він народився від слів, які чула його мати. Він народжений мовою… і від народження належить людству. І з мови він створив слова, створив радість для всіх тих, кому не потрібно приховувати ніякої еротики. Це еротика для радості всієї спільноти.
Немає кращої підготовки до сексуальної освіти, як долучення з раннього дитинства до мовлення самого життя, яке через метафори повідає про всі функції тіла. Навіть у сучасному будинку з купою кнопок і технологій залишились уривки цієї метафоричної мови: для електричних приладів штепсель входить у розетку, вікно відчиняється завдяки засувці й зачиняється за допомогою об’єктів, які входять у гніздо й виходять із нього. Усе це метафори продуктивної сексуальності, яка приводить до зчеплення механізмів між собою й, урешті-решт, приносить задоволення, щастя – і суспільну користь також.
Гадаю, що нині в системі виховання є два хибні шляхи, через які підліток не може дійти згоди з власним тілом: фізичні вправи цілком орієнтовані на змагання, а не на знайомство зі своїм тілом або на радість від гри. Дитині в школі, яку в усьому воліють тестувати, яку тренують у спорті, як на екзаменах, бракує смаку до ігор, у яких хоч і є переможець та переможений, але немає приниження від поразки, якщо гра була доброю. Другий хибний шлях – нехтування руками і збіднення мови, що позначається на тямущості та вправності. Зі словника прибрали все конкретне – усе, що стосується функцій тіла або ж об’єктів, якими користуються на практиці. І то в дуже ранньому віці. Двадцять років тому в початковій школі арифметики навчали на реальних прикладах (ваги, колби, посудини,
