добро і зло перед Богом із примхами чи неврозами своїх батьків і вихователів.
На погляд етнолога, допуск до вівтаря для причастя схожий на ритуал переходу.
Саме так, у минулому, але після Пія X – ні.
Треба бачити різницю між таїнством, яке запровадив Христос, засновник релігії, і ритуалом таїнства. Цей ритуал сприяє розвиткові та вивільняє, якщо він виконується в доречний час. Але, якщо те чи те таїнство спричиняє почуття провини замість того, щоб пробуджувати довіру до себе та до інших, – воно передчасне. Змішувати таїнство покути з таїнством святого причастя вже саме по собі має не дуже вдалий ефект, а до цього ще додається плутанина між суттю таїнств і надуманими правилами ритуалів. Вочевидь, усе залежало від того, як батьки і матері (особливо матері) готували дитя до цієї самокритики, що має відбуватися перед лицем закону Божого, а не перед їхніми власними обличчями. Так мало дорослих вихователів подають дітям взірці, за якими самі живуть. Так мало людей довіряють життю, тобто, власне, своїм дітям та їхній інтуїції; і я тут маю на увазі лише тілесне життя. Багато дорослих сіють у дітях недовіру до себе та інших, страх наважитися зробити щось, страх захворіти (хоча людство навчилося запобігати інфекціям). Почуття провини захоплює все, аж до страху померти. Раніше суворе дотримання встановлених ритуалів здавалося важливим: скажімо, піст. Коли йшли до причастя, то треба було говіти. Чому й ні, якщо людину це звільняло… Однак це вносило й деяку двозначність: немовби духовна, містична їжа, пов’язана зі Словом Христовим, символічна страва нашої людської реальності, суперечить нормальній роботі наших органів травлення. Але хіба добре самопочуття нашого тіла, яке допомагає жити в часовій і просторовій реальності, не конче потрібне для обмінів і – чому б ні, знову ж таки, – для духовних звершень?
Чому йдуть до причастя, починаючи з семирічного віку? Чому не від 0 до 7, як у православних? Дитина бере участь у всьому, до всього примішуючи свої магічні тлумачення, що таке «брати» і «робити», магію оральності та анальності. Вона не знає своєї частки свободи дій, приємних чи неприємних, корисних чи шкідливих, як для себе, так і для інших. Ось коли вона це усвідомлює, тоді й формує розуміння добра і зла, яке, до речі, переважно не має нічого спільного з духовним гріхом. Почуття огріху – це світське, цілком земне почуття. Дитина відчуває, що повелася необачно, дала маху, її вчинки засмучують батьків, які накладають свою заборону. Вона вважає, що провинилася, коли через свою незграбність раниться, переслідуючи якусь потребу чи забаганку. У часи тілесних покарань, коли її лупцюють по чутливих і рухливих місцях, її карає не Бог, а сторож свого майна, до якого належало тіло дитини, яка покарана зокрема й за те, що могла пошкодити це майно. Але з того моменту, коли дитина свідомо відчуває свою провину, її навчають заповідей Божих, які не слід плутати з людськими наказами. Для православних дітей
