діти, хоча офіційна політика була досить зрозумілою: «Гегемонія» – за рівність жінок з чоловіками, «Гегемонія» вкладає гроші в успіхи жінок у суспільстві. Але повсякчас існує прірва між теорією, афішованою політикою, та практикою – зворотнім боком медалі всередині тієї самої організації. Існують приховані правила гри, згідно з якими відсоток жінок у виконавчих комітетах великих компаній такий малий, що аж смішно. Я завжди виборювала високу посаду, а тому годі було виставляти напоказ материнську жилку під час ділової розмови, навіть у суботу, навіть о 10:31.
У той час, як Ж.П. кволо розводився щодо запланованої на неділю роботи, я розсіяно спостерігала за Луї, а він явно мчав надто швидко. Помітила, що на його голові міцно тримаються навушники; також чудово пригадую, як подумки благала, аби він не надто гучно налаштував рівень звуку й усвідомлював, на якій швидкості летить. Я метельнула головою – він тепер уже дорослий і не варто кожного разу хвилюватися через нього, через усе, через дрібниці, передусім через дрібниці. Просто неймовірно, скільки всього передумаєш упродовж кількох секунд! Просто неймовірно, що кілька секунд можуть так довго й болісно стриміти в голові.
Востаннє спрямовую погляд на годинник – 10:32. Вирішую завершити розмову з Ж.П. найпізніше за три хвилини, тому що ми наближаємося до станції метро.
Чую віддалений гул, який нагадує мені сирену пароплава, що потопає. Це вантажівка. Піднімаю голову – і час застигає. Відстань до мене – не більше сотні метрів, але галас, що його зчинили перехожі, такий гучний, що мені здається, ніби я вже там, на місці. Мій телефон розбивається об асфальт. Кричу. Нога підвертається, я падаю, піднімаюся, знімаю туфлі на шпильках та біжу, як ще ніколи не бігала. Вантажівка вже зупинилася. Репетую не я одна. З десятеро людей, що перед тим затишно сиділи собі за столиками під ранковим зимовим сонцем, зірвалися на рівні ноги. Якийсь батько затуляє синові очі. Скільки ж йому рочків? Мабуть, чотири або п’ять. Такі сцени не для такої малечі. Навіть у фільмах ніколи не показують таких-от сцен. Нікому. Щонайбільше можна натякнути. Трохи делікатності в цьому брутальному світі не завадить. Наближаюся, знову кричу, кидаюся на землю, відчуваю, що подряпала коліна, але біль не дається взнаки. Не цей біль принаймні. Луї. Луї. Луї. Луї. Моя любов. Моє життя. Як описати те, що описати неможливо? Один зі свідків пізніше використав слово «вовчиця». Лемент вовчиці, яку патрають. Б’ю саму себе, дряпаю нігтями землю, тіло тремтить, голову Луї я підтримую руками. Знаю, що його не слід рухати, забороняється взагалі щось пересувати, але я не годна. Знову цей розрив між теорією і дійсністю. Я не спроможна просто залишити його лежати на землі й нічого не робити. Проте тримаю його голову й лише чекаю, плачу та перевіряю постійно його дихання. Чи дихає він? Так, він дихає. Ні, перестав. Знову дихає. З рекордною швидкістю прибувають рятувальні служби. Пожежник намагається мені допомогти або швидше силкується відірвати від тіла сина. Даю йому ляпаса. Вибачаюся. Він мені всміхається.
