кожного дня, немов останню – надто виснажливо. Живеш та й годі. Отакий плин нашого з мамою існування.
Отже, як подумати, сам собою ранок був чудовим. Прекрасно розумію, що в мами зовсім інша думка стосовно цього, знаю, що вона обов’язково прокручуватиме в голові кожну подію тих кількох хвилин, питатиме в самої себе, що вона могла б зробити, що могла б змінити. У мене є на це відповідь, і тут ми з мамкою згоди не дійдемо: нічим не можна було зарадити.
Відповідь може видатися дивною, коли знаєш, що проведений спільно ранок означав тільки те, що мама намагалася витягти мене з ліжка, а сам я гарчав, пручався і знову гарчав. Таким усе сприймалося з боку. І таким воно мені все й видавалося. Але тепер я можу відступити подалі й поміркувати над своїми почуттями. Незрозумілі подразники, мозкові поколювання відчуваються тільки тоді, коли вже нічого більше не лишається. Тягар звички. Щастя від звичок. Постійна радість від родинних ритуалів. Щоденні дрібнички, які виховують нас і змінюють усе.
Той ранок був сповнений ритуальних ласощів. Рипіння дверної ручки в кімнаті будить соту частку моєї свідомості та сповіщає про початок наступного дня. Мама переступає поріг, наближається до мене і гладить мене по голові, проводить рукою від лоба до потилиці – тільки так, і ніколи – в зворотному напрямку. «Добрий день, сонечко, час уставати, серденько», – шепоче мама так, ніби я й досі був дво- або трирічним хлопчиком. Мить, що зависає між сном та пробудженням, летаргійний стан, коли переплітаються між собою мрії та дійсність. Потім скрип ролетної штори, що відкривається, сонячні промені, що різко падають мені на обличчя. Я щось бурмочу, відвертаюся та ховаю голову під подушку. Перша мамина спроба розбудити мене. Обійми Морфея не хочуть відпускати, я знову поринаю в сон, а потім навіть не пригадаю, що мені наснилося. Друга спроба: голос мами стає менш солодким, більш наполегливим, суворішим. Як і щодня. Вона теж добре знає цей ритуал. Той самий упродовж мало не тринадцяти років. Хай це й обернулося на рефлекс, але нам із нею вдавалося визначати, яким буде настрій цілого дня, спираючись лише на те, в який спосіб пролунало певне слово, як довго з горла напівсонного підлітка видобувалося ведмеже гарчання. Настрій того дня веселий. Субота, і ми про це знаємо. В нас попереду багато часу, навіть якщо мама вважає, що це не так. Я обізнаний із програмою дня, адже добре знаю свою матір: вона завжди будить мене трохи раніше, аби я встиг скинути із себе рештки сну.
Зроблю невеличкий відступ, бо знаю, що ви мені зараз скажете: однак дивно, що хлопчина, якому заледве виповнилося дванадцять з половиною, послуговується такими складними словами, чи не так? Хай там як, для моїх однокласників з 3-С класу колежу Поля Елюара це якось зашкварно (себто дивно – пояснюю тим, кому за сорок). Зашкварно вчитися в третьому класі, коли тобі дванадцять з половиною років4. А от мені на це начхати, я так розмовляю та й край – інакше не виходить; і в колежі постійно глузують із моїх мовних зворотів та обзивають галімим ботаном, а тому щиро дякую, ви хоча б не починайте…
На
У французьких колежах 11—12-річні діти вчаться в 6-му класі, а 3-й клас відповідає 14—15-ти рокам.
