маніпулянтка, коли їй вдалося так легко переконати їх у тому, що вона ні за що не відповідає, а самі вони – копи пархаті й справжні козли; я обдаровувала їх також іншими лайливими словами, що мені тепер уже важко перенести на папір. Тож я розгнівано стовбичила перед ними, коли в кімнату зайшли Софі Даван вкупі із санітаркою і почали заспокоювати мене, тоді я впала в обійми телеведучої, а згодом – на холодну підлогу, вкриту зеленим лінолеумом, і важко розридалася. Поліцейські спокійно запевнили мене, що не будуть враховувати мої нещодавні слова та дії, позаяк вони не відповідали тому, що я насправді думала, побажали мені тримати удар і вийшли. Я втратила не тільки майбутнє для свого сина, а й власну гідність. Я довідалася, що водієм була жінка, також мати, а я бажала їй усього найгіршого, проте не знала нічого про її власне життя.
Я метельнула головою та попрямувала до набережної каналу Сен-Мартен. За п’ятнадцять хвилин буду в себе вдома. У нас вдома. Сама.
Пройшла кілометр, і спрацювали давні рефлекси. Поглянула на циферблат годинника, там і досі 10:32. Марні сподівання. Правою рукою почала намацувати мобільний телефон, про який навіть не згадала зі вчорашнього дня, а такого не траплялося зі мною вже… та ніколи не траплялося. Узялася нишпорити рукою в переповненій сумочці та зрозуміла, що смартфона там не знайду: згадала, що він вилетів у мене з рук під час аварії.
Зупинилася. Ж.П.! Адже я спілкувалася з Ж.П. Я так йому й не передзвонила, жодного разу не згадала ні про нього, ні про заплановану на завтра бісову презентацію, яку готувала для великого боса. Я повинна була працювати над презентацією в неділю, а неділя – це сьогодні. Ж.П, мабуть, запанікував через те, що я не далася чути. Запанікував з приводу презентації, звичайно. Його геть не хвилювало, що там відбувається з моєю скромною особою. Цікаво: що саме він почув під час аварії? Які звуки долинали до нього через слухавку, а може, телефон уже був поламаний? Пригадала, що відчувала в ту мить і дійшла висновку: телефон одразу розбився. Ж.П. нічого не чув. Певним чином це мене заспокоїло, бо аж ніяк не хотілося, аби мене роздивлялися зі вдаваним співчуттям співробітники в «Гегемонії». Врятувати мене могла лише робота. Якщо буде покінчено з кар’єрою – мені гаплик. За всяку ціну треба зберегти бодай дещицю нормального життя. І надалі бути Тельмою – керівником маркетингу у відділі технічних шампунів. Не дати себе поховати під личиною Тельми, в якої дитина лежить у комі.
Попри всі намагання зосередити думки на Ж.П. і самій роботі, видива того, що трапилося під час аварії, і надалі зринали в пам’яті; відчула власний крик, до горла підступила хвиля нудоти – не годна була стриматися, виблювала посеред самої вулиці. Прокашлялася, декілька разів гикнула. Старша пані з песиком, аби мене уникнути, перейшла на протилежний хідник. Славнозвісна паризька взаємодопомога.
Я опустилася на сходинки, що вели до входу в якийсь будинок, треба було відсапатися, заспокоїтися,
