зменшувалася. Колеса застукотіли по стрілках.
– Через хвилину ми будемо на вокзалі, – сказала місіс Макґілікаді, – і я не бачу, щоб із нашої подорожі була якась користь. Ти щось з’ясувала для себе, Джейн?
– Боюся, що ні, – сказала міс Марпл, і в її голосі прозвучав сумнів.
– Даремне витрачання грошей, – сказала місіс Макґілікаді, але з меншим осудом, аніж би вона вклала у свої слова, якби платити довелося їй. У цьому міс Марпл не мала найменшого сумніву.
– Хай там як, – сказала міс Марпл, – а хочеться побачити на власні очі те місце, де стався злочин. Цей поїзд запізнюється на кілька хвилин. Той, у якому ти їхала в п’ятницю, теж запізнювався?
– Здається, що так. Я не звернула уваги.
Поїзд повільно витягувався понад довгим пероном Брекгемптонського вокзалу, який кишів людьми. Лунав хрипкий голос із гучномовця, двері відчинялися й зачинялися, люди виходили й заходили, сновигали вгору й униз по платформі. Повсюди панувала метушня.
«Як легко, – подумала міс Марпл, – убивці розчинитися в цьому натовпі, покинути станцію затиснутому в густій масі людей або просто пересісти в інший вагон і поїхати далі цим самим поїздом, а потім вийти десь на одній із наступних станцій. Чоловікові легко заховатися серед багатьох інших чоловіків. Але заховати мертве тіло було б не так просто. Тіло десь має бути».
Місіс Макґілікаді вийшла з вагона. Вона тепер говорила до подруги з платформи, крізь відчинене вікно.
– Потурбуйся про себе, Джейн, – казала вона. – Не застудися. Зараз ми маємо підступний час року, а ти вже не така молода, якою колись була.
– Я знаю, – сказала міс Марпл.
– І припини сушити собі голову над тим, що від мене почула. Ми зробили все, що могли.
Міс Марпл кивнула головою й сказала:
– Не стовбич на холоді, Елспето. Бо ти застудишся, а не я. Іди й випий філіжанку гарячого чаю в кімнаті-ресторані. Ти маєш час, ще дванадцять хвилин до того, як твій потяг відійде назад, до міста.
– Я подумаю й, можливо, так і зроблю. До побачення, Джейн.
– До побачення, Елспето. Щасливого тобі Різдва. Сподіваюся, з Маргарет усе гаразд. Бажаю тобі цікаво провести час на Цейлоні й привітати від мене дорогого Родеріка, якщо він досі пам’ятає мене, у чому я сумніваюся.
– Звичайно ж, він пам’ятає тебе – і дуже добре. Ти ж допомогла йому, коли він ще навчався в школі, – пам’ятаєш, як у нього зникли гроші із замкненої шафки, – він ніколи про це не забуде.
– А, он ти про що, – сказала міс Марпл.
Місіс Макґілікаді відвернулася, пролунав свисток, і поїзд став набирати швидкість. Міс Марпл дивилася, як віддаляється кремезне й повне тіло її подруги. Елспета могла їхати на Цейлон із чистою совістю: вона виконала свій обов’язок і була вільна від подальших зобов’язань.
Міс Марпл не відхилилася на спинку сидіння, коли потяг почав набирати
