змогла виявити, то це робить справу набагато цікавішою, чи не так?
Місіс Макґілікаді подивилася на неї з нерозумінням у погляді, і міс Марпл ще раз переконалася в тому, про що знала давно: її подруга – жінка на диво принципова й совісна, але позбавлена найменшої уяви.
– Хотілося б знати, – замислено промовила міс Марпл, – що ж там насправді сталося…
– Її задушили.
– Так, але хто її задушив, і чому задушив, і куди поділося тіло? Де воно тепер?
– З’ясувати це – справа поліції.
– Справді так, але їй нічого з’ясувати не вдалося. А це означає, – хіба ні? – що вбивця був розумний, дуже розумний. Ти знаєш, я не можу собі уявити, як йому вдалося позбутися трупа, – сказала міс Марпл, нахмуривши брови. – Припустімо, чоловік убиває жінку в нападі гніву – навряд чи він обміркував це вбивство заздалегідь, хто ж стане вбивати нехай там кого за таких обставин, коли залишається лише кілька хвилин до великої станції. Ні, між ними, звичайно ж, виникла суперечка, можливо, він її приревнував або щось таке. Він душить її, і ось він, як я сказала, з мертвим тілом на руках, а потяг наближається до станції. Що йому лишається, як я відразу сказала, крім як прихилити тіло спиною в куток, ніби вона задрімала, заховавши обличчя, а тоді якнайшвидше покинути поїзд. Я не бачу іншої можливості, а проте, схоже, він таки щось придумав…
Міс Марпл поринула у свої думки.
Місіс Макґілікаді двічі до неї озвалася, перш ніж міс Марпл їй відповіла.
– Ти стаєш глухою, Джейн?
– Можливо, мій слух трохи й погіршився. У мене враження, що люди тепер не вміють вимовляти слова так чітко й виразно, як вимовляли раніше. Але це не означає, що я тебе не чула. Я просто пустила твої слова повз вуха.
– Я тебе лише запитала, які поїзди відходять завтра до Лондона. Чи є такий, що відходить пополудні? Я збираюся заїхати до Маргарет, а вона не чекає мене раніше чаю.
– А чи влаштує тебе, Елспето, потяг, який відходить о дванадцятій із чвертю? Ми могли б пообідати раніше.
– Звичайно, і…
Проте міс Марпл провадила, заглушивши відповідь своєї подруги:
– І дозволь мені запитати тебе, чи Маргарет не заперечуватиме, якщо ти не встигнеш на чай – якщо ти приїдеш, скажімо, десь о сьомій вечора?
Місіс Макґілікаді подивилася на подругу з цікавістю.
– Що ти надумала, Джейн?
– Я пропоную, Елспето, що поїду в Лондон із тобою, і ми знову вирушимо до Брекгемптона в тому самому поїзді, у якому ти подорожувала в той день. Потім ти повернешся до Лондона з Брекгемптона, а я приїду сюди, як і ти тоді приїхала. Звичайно, усі витрати я беру на себе, – цю останню фразу міс Марпл промовила з твердою рішучістю.
Місіс Макґілікаді проігнорувала фінансову сторону справи.
– Що, у Бога, ти там сподіваєшся побачити, Джейн? – запитала вона. – Ще одне вбивство?
– Звичайно,
