style="font-size:15px;"> – Я маю підстави сподіватися, що вранішні газети напишуть про це. Після того, як той чоловік напав на неї і вбив її, він мусив мати проблеми з трупом. Куди він його міг подіти? Імовірно, він вийшов із поїзда на першій зупинці – до речі, ти пам’ятаєш, вагон був спальний?
– Ні.
– У такому разі цей потяг не йшов далеко. Він майже напевне зупинився в Брекгемптоні. Тоді, вельми ймовірно, твій убивця покинув потяг у Брекгемптоні, примостивши тіло на сидінні в кутку й прикривши обличчя коміром пальта, аби відразу не помітили, що вона мертва. Атож, я думаю, він учинив саме так. Але хай там як, а тіло знайдуть дуже скоро – я думаю, повідомлення про те, що в поїзді знайдено мертву жінку, майже напевне буде надруковане в ранкових газетах, де ми його й прочитаємо.
ІІ
Але в ранкових газетах такого повідомлення не було.
Міс Марпл і місіс Макґілікаді, переконавшись у цьому, закінчили свій сніданок у мовчанці. Обидві міркували.
Після сніданку вони прогулялися в садку. Але цього разу навіть така цікава пригода, як прогулянка в садку, не спричинила звичного ентузіазму. Міс Марпл справді хотіла привернути увагу гості до тих рідкісних рослин, які вона посадила на штучно викладених декоративних гірках, але робила це вкрай неуважно. А місіс Макґілікаді не переходила за своїм звичаєм у контратаку, перераховуючи свої власні надбання.
– Звичайно, сад у мене не такий, яким би мав бути, – сказала міс Марпл, але вона й далі говорила неуважно. – Доктор Гейдок категорично заборонив мені нахилятися або ставати навколішки – а ти тільки подумай, що можна зробити, не нахиляючись і не опускаючись навколішки? Є, правда, старий Едвардс – але він такий упертий. І взагалі всі садівники, яких ми наймаємо лише тимчасово, набувають поганих звичок – тільки й знають, що пити чай, бити байдики, а справжньої роботи від них не дочекаєшся.
– О, я це знаю, – сказала місіс Макґілікаді. – Мені, звичайно, ніхто не забороняв нахилятися, але справді, коли ти добре попоїси, а вже й так набрала тіла, – вона подивилася на свої розкішні форми, – то не встигнеш нахилитися, як з’являється печія.
Запала мовчанка, а тоді місіс Макґілікаді зупинилася, твердо впершись ногами в землю, й обернулася до подруги.
– Ну то що? – запитала вона.
Це було лише кілька слів, які нічого не означали, але вони набули своєї повної значущості в тоні, яким місіс Макґілікаді їх промовила, і міс Марпл чудово зрозуміла, що вона хотіла ними сказати.
– Я знаю, що нам треба зробити, – повідомила вона.
Дві жінки подивились одна на одну.
– Я думаю, – сказала міс Марпл, – нам треба піти до поліції й поговорити із сержантом Корнішем. Він розумний і терплячий, і я знаю його дуже добре, а він знає мене. Я переконана, він нас вислухає і передасть інформацію куди слід.
Сказано – зроблено, і через три чверті години міс Марпл і місіс Макґілікаді розмовляли з чоловіком, що мав більш ніж тридцять, але менш ніж сорок років, зі свіжим кольором обличчя і який уважно вислухав усе, що
